Сучасна війна на європейському континенті міняє не тільки світову безпекову архітектуру, але й реконтекстуалізує минуле. Не дивно, що сучасна російсько-українська війна змогла полярно змінити позиціонування учасників Другої світової війни. Причому треба пам’ятати, що накидання всім українцям колабораціонізму з нацистською Німеччиною, відкидаючи їхній велетенський вклад у боротьбу Антигітлерівської коаліції, є злочином проти пам’яті про українських героїв. Так само нехтування героїчною боротьбою за незалежність України та спротивом радянському режиму з боку національного підпілля позбавляє українців історичного опертя в умовах найкривавішої війни XXI століття.
Зрозуміло, що є недопустимою глорифікація формацій, які заплямували себе кров’ю цивільного населення. Бо глорифікація – це ставлення в приклад для наслідування всім наступним поколінням. А недиференційований підхід шкодить. Проте в умовах війни на знищення надзвичайно важко і мобілізувати народ на спротив і оборону, і провести критичну внутрішньонаціональну дискусію. Така дискусія мала відбутися набагато раніше. І не для задоволення чиїхось політичних побажань та мобілізації виборців. Не для грантових звітів. І аж ніяк не для вибудовування зручного партійно-політичного наративу завдяки вибірковій історичній політиці.
Бікфордів зашморг історичної політики
З погляду сьогоднішнього дня стара історична політика часто ставала то злочином, то пасткою проти свого ж народу. Вона використовувалася для протиставлення між собою історичних регіонів і працювала на розкол у суспільстві. У міжнародному плані робила Україну свого роду парією. Шкодила відносинам з Європою. Практично робила «нерукоподатною» для Німеччини, хлопчиком для биття з боку Польщі. І щонайгірше – давала безкрайнє поле для агресивної російської пропаганди.
Будь-яке «вшанування» Дивізії СС «Галичина», виправдання батальйону «Нахтіґаль» або ж замовчування окремих випадків колабораціонізму ставало базою для російської пропаганди, яка крутила свою шарманку про необхідність «денацифікації» України. Заперечення етнічних чисток та навіть часткової участі в Голокості забирало в українців голос у міжнародних дискусіях і сприяло успіхам російської пропаганди, особливо щодо звинувачень у неонацизмі. Для самих українців та багатьох притомних людей у світі такі звинувачення звучали виключно як надуманий привід для агресії. Чим вони й були насправді.
Але пригадаймо, як наполегливо шукали західні журналісти на Євромайдані 2014 року нацистську символіку. Як ворожа пропаганда обурювалася гаслом «Слава Україні!» і кличем «Героям слава!». А все чому? Тому, що на Майдані деякі спритні торговці історією просували гасла радикальних націоналістів кінця 1930-х та початку 1940-х років. Типу: «Слава нації! Смерть ворогам!», що звучало для ніжних європейських вух як прославляння нацизму. Хоча подібні моменти були на той час дрібними елементами форми.
А насправді весь Євромайдан був зорієнтований на дотримання загальноєвропейських цінностей і бажанні вступу України в Євросоюз. Він і вибухнув через те, що Кремль та його посіпаки в Україні вирішили знищити європейську перспективу для українців. А подібного роду гасла були лише декларацією відданості прикладам антиросійського та антирадянського опору в минулому. Тобто з метою національно-політичної мобілізації та для протистояння російській агресії були механістично відібрані всі випадки боротьби українців проти росіян. Куди увійшли всі: від Сагайдачного і до Бандери, від УПА і до оборонців Донецького аеропорту. Важливо сказати, що в той час ніхто особливо не заглиблювався ні в ідеологію цих формувань, ні не займався диференціацією їхніх вчинків. Важливим був тільки мобілізаційний потенціал.
Також треба пам’ятати, що першими в оборону включилися угруповання футбольних фанатів з приналежністю до відповідних субкультур, із притаманними їм символами і гаслами. Не дивно, що в умовах масованої російської антиукраїнської пропаганди все, що лунало від неї, автоматично заперечувалося. А подібна риторика з боку Польщі сприймалася як підігрування росіянам.
Але й не без того, що з’явилися охочі, користаючись моментом, протягнути через Верховну Раду закони, які б законодавчо затвердили статус героїчних за цілими формаціями, окремими особами та рухами, а за їх заперечення призначити кримінальну відповідальність. «Історичні закони» 2015 року стали фатальною помилкою, яка поставила Україну у вкрай вразливе становище. З цього моменту держава втратила можливість маневру і взяла на себе повну відповідальність за дії і вчинки «історичних героїв» – як добрі, так і ганебні. Ці рішення перетворили Україну на зручну мішень як для російської пропаганди, так і для польської історичної політики.
Експлуатація культу історичних героїв в умовах російської агресії та анексії Криму видавалася тоді виправданою. Але вона в якийсь момент набрала виразно партійно-політичного звучання. Перетворилася на особисту «фішку» президента Петра Порошенка та його адептів, що призвело до внутрішнього напруження в суспільстві та наробило багато шкоди назовні. Запровадила Україну в глибокий клінч у відносинах з Польщею.
Не змінило ситуації й обрання президентом України Володимира Зеленського, якому історична політика попередника не була близькою. І він фактично не робив жодних кроків ні щодо «глорифікації», ні в напрямку електоральної мобілізації через інструменталізацію історії. Натомість з польського боку постійно лунали претензії навіть до нового президента України. І ось чому.
«Польща – Христос народів»
Польща відреагувала на «глорифікаційні» рішення України провалом по-дружньому налаштованого до України кандидата в президенти Броніслава Коморовського і перемогою представника ПіСу Анджея Дуди. Треба сказати, що на той час у Польщі міцно вкорінилася свого роду політично-месіанська філософія – «Польща – Христос народів». Ідея, що базується на польському месіанстві. Її суть полягає у порівнянні історичної долі Польщі зі стражданнями та жертовністю Ісуса Христа. Мовляв, поляки «спокутують гріхи» інших народів і мають привести до відродження свободи в усій Європі.
Як Христос був розп’ятий, але воскрес, так і Польща, «розп’ята» поділами, мала «воскреснути». Це стало більше ніж релігією. Це вже була не тільки міфологізація історії, але й представлення Польщі «бастіоном християнства», який стояв на сторожі західної цивілізації, захищаючи її від «східних орд».
Сьогодні ці ідеї найбільше нуртують у правому та національно-консервативному середовищі. Часто використовують релігійну риторику для підкреслення «особливого шляху» Польщі в Європі, захисту «традиційних цінностей» та критики секулярних трендів Заходу. Ця концепція створює навколо польської політики ореол «жертовності» та «моральної переваги». А отже, і право виступати в ролі морального судді та диктувати правила поведінки іншим народам. Принаймні сусідам.
У зовнішній політиці це проявляється як висока чутливість до питань суверенітету та історичної політики сусідів. Таке «месіанське» мислення часто заважає прагматичному аналізу, оскільки перетворює політику на віру, де опонент сприймається не як співрозмовник, а як носій зла, а сама Польща – як незмінний герой, що завжди правий.
Таке позиціонування сучасної Польщі демонструє архаїчні підходи у відносинах з усіма історичними кривдниками. Принаймні з Німеччиною й Україною. А якщо нічого не вдається, то переноситься на внутрішнє протистояння в суспільстві, яке починає його розривати на антагоністичні частини. Бо тоді конкуренція за право вважатися «ексклюзивною жертвою» починається між внутрішніми політичними таборами. Що є вкрай небезпечним, бо спонукає до пошуку «справжніх», «чистих» і «правильних» поляків. І в результаті може привести до поширення расизму, нацизму і фашизму.
Польсько-українська конкуренція і нові смисли
Позиціонування себе в ролі «ексклюзивної жертви» з огляду виключно на історичне минуле обов’язково мало привести в стан конфлікту з країною, яка в умовах повномасштабної війни за виживання щодня демонструє світу те, що поляки та інші народи можуть знайти тільки у своєму далекому минулому. Тому потуги нав’язати сучасній Україні, та ще й в умовах війни, історичні дебати та змусити її прийняти підпорядкований Польщі канон виглядає щонайменше дивно.
Саме тому польські історичні демарші сприймаються в Україні як спроби зберегти хоч якийсь вплив на Україну. Як нав’язливе доскіпування, користаючись вразливим становищем країни. Особливо це видно за реакціями президента Зеленського, який знайшов час, щоб вшанувати разом з президентом Дудою пам’ять жертв Волинської трагедії. У результаті виявилося, що український президент недостатньо «розкаявся», «осудив» і «дуже швидко» покинув Луцьк.
Ця подія стала свого роду рубіконом у відносинах між президентами двох країн. Вона підштовхнула і президента Зеленського до змін в історичній політиці. Схоже, президент визначився з тим, що Україна в статусі держави розпочала свій відлік з чистого листа. Зі своїми новими героями і перемогами. Що в ЗСУ та інших підрозділах героїчно воюють бійці з різними поглядами на історію. Він, здається, впевнився, що той підрозділ, який вважає УПА борцями за волю України, гідний носити це ім’я.
І тут не йдеться про солідарність з ідеологією радикального націоналізму. Не йдеться про глорифікацію старих історичних формувань, а про сучасну боротьбу з ворогом, який прийшов знищити його країну і народ. По цей бік кордону чітко видно, що сучасна російсько-українська війна запровадила нову шкалу оцінок та цінностей. Що використання Росією антинацистської риторики та злочинна інструменталізація перемоги у Другій світовій війні девальвували старі принципи і норми. Росія дискредитувала головне гасло післявоєнного світу – «Ніколи знову». Вона познущалася над пам’яттю жертв тієї війни. Використала історію як привід для нової агресії і кривавої війни.
На фоні чого події Другої світової війни перетворилися на сухі параграфи в підручниках історії. Злочини проти людяності засуджені. Їх виконавці покарані. З огляду на нову війну Німеччина ремілітаризується, щоб очолити відсіч Росії в Європі. «Запобіжники» проти зростання ролі Німеччини через історичну провину більше не діють. Вона надає надзвичайну допомогу Україні з озброєнням та підтримку української економіки. Натомість у цей час польська опозиція серйозно дискутує про репарації за події 80-річної давнини. Зриває підписання важливих угод з виробництва зброї і намагається перетворити свою країну на скансен. Історичний заповідник для глибоко вражених ресентиментом людей.
Резюме
Сучасна війна змінила світ. Вона девальвувала старі принципи, змінила розташування країн і народів на новій шахівниці. Дала нову шкалу цінностей. Затьмарила собою події, які давно стали історією. Тобто, як співається в українській пісні: «Слова набули нових значень». Після цієї війни світ має виробити нові принципи і підходи, а також запобіжники майбутнім війнам.
І буде прикро, якщо за нав’язуванням Польщею Україні історичних дебатів криється цілком утилітарне бажання – не допустити вступу потужного конкурента в ЄС. Зрозуміло, що ресентимент відіграє свою роль, але страхи польських рільників, як і загроза переключення усього ЄС на відбудову повоєнної України, не дають спокою досить великій частині польського суспільства, незалежно від їхньої партійно-політичної приналежності. І це було б несправедливо по відношенню до самих поляків, які в найважчий для українців час підставили плече допомоги. Народу, близького українцям історично, культурно і за своїм місцем в історії.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA