Сучасні війни – це ознака того, що світ так довго не брався за вирішення насущних проблем та навіть уникав їх предметного обговорення, що усталена міжнародна система безпеки не витримала і затріщала по швах, вириваючи з «м’ясом» живу тканину. Імітація дипломатичного врегулювання проблем та недотримання принципів міжнародного законодавства рано чи пізно мали закінчитися нахабним переділом світу і нав’язуванням диктату «сильніших». Проте, спробувавши війну «на смак» і відчувши неможливість її припинити в один момент, люди хочуть заглянути в непевне майбутнє і визначити для себе хоч якісь орієнтири.
Звичайно, що цінність таких концептів залежить від того, ким є ті візіонери: звичайними громадянами, світовими політиками чи техномагнатами, в чиїх руках зосереджена ледве не левова частка світових ресурсів. Сьогодні поговоримо про американських техномагнатів, яких з легкої руки лівих інтелектуалів прийнято вважати «технофашистами». Насправді диму без вогню не буває, але й наклеювання ярликів не дозволяє розібратися в суті цього явища. Тому неймовірно цікавою видається концепція майбутнього, яку просувають провідні американські технологічні магнати, такі як Ілон Маск, Сем Альтман, Марк Цукерберг, Пітер Тіль та інші. І що найважливіше для нас, українців, – це те, яке місце у новій світобудові посяде Україна.
Майбутнє світу очима технологічних магнатів
Відразу треба сказати, що коло техномагнатів аж ніяк не є монолітним. Тут представлені досить різні думки і проглядається навіть свого роду «спеціалізація». Тому не буду детально зупинятися на характеристиках їхньої філософії, а акцентую увагу на спільному, що їх об’єднує. Основна ідея полягає в тому, що технології (штучний інтелект, біотехнології, енергетика) розвиваються настільки швидко, що здатні розв’язати будь-яку проблему людства – від старіння до дефіциту ресурсів. Що розвиток ШІ забезпечить технологічний стрибок та допоможе уникнути глобальних катастроф.
Але в той час як експерименти з розвитком штучного інтелекту дають неймовірні ефекти і дійсно обіцяють звільнити людство від втомливої і марудної роботи, то розробки щодо продовження життя людини радше говорять про персональні страхи членів елітного клубу. Яким банально важко уявити свою «смертність» та прийняти безпорадність перед природою. У цьому плані вони майже нічим не відрізняються від Путіна та Сі Цзіньпіна, які вкладають мільярди, щоб продовжити свій вік до 150 років. У цьому плані розходження в підходах може разюче відрізнятися залежно від того, кому і які письменники-фантасти більше до вподоби.
Проте нас насамперед має цікавити більш предметний напрямок – децентралізація та критика інституцій. Найчастіше критику держави можна почути від Ілона Маска та Пітера Тіля. Ними часто висловлюється думка, що державні інституції повільні, неефективні та корумповані. І які ледве не всі рішення бачать у приватних ініціативах. А соціальну функцію держави вважають ледве не найбільшим прокляттям нашого часу. Водночас вони вірять, що автоматизація та дешева енергія (сонце, термоядерний синтез) зроблять товари та послуги майже безкоштовними. А оскільки ШІ замінить більшість професій, багато хто з магнатів, наприклад Сем Альтман, бачать універсальний базовий дохід як необхідний інструмент стабільності суспільства, де традиційна праця втратить сенс.
І ось тут починають проявлятися суперечності і ризики від впровадження в життя подібної філософії. Першою насторожує концентрація влади, коли фактично майбутнє вибудовується групою мільярдерів без широкого демократичного обговорення. І без демократичного залучення громадян до влади. Такий елітарний принцип побудови влади прямо нав’язує до одного з найважливіших постулатів фашизму – корпоративізму. Наслідком якого стане соціальне розшарування, тому що існує побоювання, що ці технології будуть доступні лише обраним, що створить прірву між «покращеними» елітами та рештою населення. Також про виборність і демократію доведеться забути.
Проте найбільша небезпека світогляду технодетермінізму полягає у вірі в те, що технологія – це головний двигун історії, а державні кордони, ідеології та старі соціальні структури стануть або непотрібними, або вторинними перед обличчям можливостей, які дадуть ШІ та космічні технології. Така позиція базується не стільки на бажанні зробити людей біднішими, скільки на фундаментальному переконанні, що державна система є неефективною, архаїчною та гальмує еволюцію цивілізації.
Критика соціальної держави та пропоновані альтернативи
Але спробуймо все-таки послухати і водночас глянути критично на те, чому техномагнати категорично виступають проти «соціальної держави». По-перше, вони звикли до швидких циклів розробки. Державні соціальні інститути, на їхній погляд, функціонують за застарілими алгоритмами, де величезні ресурси витрачаються на адміністрування, а не на реальну допомогу. По-друге, з точки зору соціального дарвінізму, який часто простежується в їхній риториці, соціальні гарантії можуть «розхолоджувати» суспільство, знижуючи мотивацію до ризику, інновацій та конкуренції. Вони вважають, що замість «підтримки життя» система має стимулювати «досягнення».
Третє, високі податки, які фінансують соціальні програми, сприймаються ними як вилучення капіталу в тих, хто найбільш ефективно використовує ресурси для розвитку технологій, і передачу їх у «чорну діру» державних витрат. Багато хто з них, наприклад Пітер Тіль, вважають, що сучасна соціальна держава стала інструментом політичного клієнтелізму: політики «купують» голоси виборців через соціальні виплати, що призводить до деградації політичних процесів.
А тепер найцікавіше. Що ж вони пропонують людству взамін? Їхні альтернативи базуються на зміщенні фокусу з державної опіки на технологічний та індивідуальний капіталізм. Де універсальний базовий дохід фігурує як «дивіденд від прогресу». На відміну від традиційної допомоги, яка вимагає доказів бідності та бюрократичних процедур, багато хто (Сем Альтман та Марк Цукерберг) розглядають УБД як просту автоматизовану виплату. І це не «соціалізм» для них. Це спосіб забезпечити купівельну спроможність населення в умовах, коли робочі місця масово заміщуються ШІ. Це «технічне рішення» для запобігання соціальному вибуху, щоб ринок міг функціонувати далі.
Також замість державних шкіл, лікарень чи соціальних служб пропонуються приватні платформи. Онлайн-платформи мають замінити державну освіту, яка, на їхню думку, застаріла. Інвестиції в біотехнології та превентивну медицину мають зробити лікування дешевшим і доступнішим через технології, а не через державне страхування. Мають з’явитися «чартерні міста» та зони вільного підприємництва. Концепція створення нових міст із власними правилами, законами та податковими режимами, де інновації не обмежені державним регулюванням, є особливо цікавою. Це свого роду «стартап-держави», які конкурують за талановитих людей.
Замість сплати податків на соціальні програми магнати віддають перевагу філантропічним виплатам. Вони хочуть самі вирішувати, які проблеми людства є критичними. Наприклад, фонди Маска чи Гейтса інвестують у конкретні проєкти (вакцини, чиста енергія, колонізація Марса), що, на їхню думку, набагато ефективніше, ніж державне фінансування.
У цьому розмаїтті, здавалося б, раціональних задумів криється низка небезпек. Оскільки сама концепція заміни соціальної держави фактично перекладає відповідальність за добробут з держави на алгоритми та приватний капітал. Якщо держава відповідає перед громадянами (через вибори), то техномагнати відповідають перед акціонерами та власними баченнями майбутнього. У такій системі людина перетворюється з «громадянина» на «користувача» послуг, які надає технологічна корпорація. І найголовніше – при переході від державних інституцій до приватних платформ та відмові від представницької демократії виникає загроза для особистих свобод і неприємний шанс втратити будь-який вплив на ситуацію та майбутнє.
Складний і цікавий вибір України
З огляду на описані вище перспективи нового світового устрою майбутнє України виглядає хоча й суперечливим, але дуже цікавим. Найбільше запитань виникає щодо змін, які чекають на українську державу після закінчення війни. Особливо з огляду на те, що Україна як держава має принципово вимагати від агресора відшкодування всіх матеріальних та моральних збитків. Покарання винних і забезпечення міцних гарантій безпеки. Все це можна реалізувати тільки від імені держави і через міжнародні інституції, які творять інші держави. Техномагнати ці моменти взагалі упускають як неістотні.
Для клубу технологічних магнатів важливими є горизонтальні зв’язки, а не вертикальні міждержавні. Тому перед Україною постане питання як вступу до ЄС, так і включення в систему горизонтальних зв’язків, презентовану клубом техномагнатів. Тому Україна, як ніхто інший, зацікавлена у збереженні міцних інституцій і непорушного міжнародного права і водночас — технологічної відкритості. Загроза від технократичної моделі світового устрою полягає в тому, що техномагнатам взагалі нецікаві міждержавні стосунки. Вони сподіваються всі проблеми вирішити за рахунок домовленостей між корпораціями, орієнтуючись на вигоду.
Таким чином, орієнтуючись на вигоду від спільного використання природних ресурсів Росії, може виникнути спокуса якнайшвидше «перегорнути» сторінку воєнних злочинів Москви і змусити змиритися з цим Україну. Підстав для такого розвитку подій є більш ніж достатньо. Досить простежити процес «зауваження» техномагнатами України у цій війні.
Зараз усе помітнішою стає зміна ставлення американських техномагнатів до України. Зсув акценту в бік України відбувався не одномоментно, а через усвідомлення того, що Росія стає «технологічним парією», тоді як Україна перетворюється на полігон для випробування технологій майбутнього. Виявилося, що російська модель розвитку, яка базувалася на інтеграції в глобальний ринок (купівля західного софту та чипів), виявилася несумісною з агресивною зовнішньою політикою. Для магнатів, які мислять категоріями глобального ринку, Росія стала непередбачуваним ризиком, який руйнує стабільність.
Після 2022 року працювати з РФ стало «токсично». Для компаній на кшталт Microsoft, Apple або Nvidia ризики вторинних санкцій та втрати західних ринків переважили будь-які вигоди від співпраці з Росією. До всього додався крах «інноваційної» репутації РФ. Саме війна продемонструвала технологічну відсталість Росії, яка виявилася змушеною закуповувати дрони у країн третього світу та використовувати мікрочипи з пральних машин у своїй «високоточній» зброї. Це підірвало її статус серйозного технологічного гравця в очах Кремнієвої долини.
Експортний контроль над напівпровідниками відрізав Росію від західних технологій, необхідних для розвитку військово-промислового комплексу та ШІ. Фактично Росія втратила доступ до майбутнього, що автоматично зробило її менш цікавою для технологічних лідерів. Натомість Україна довела, що здатна ефективно використовувати західні технології (від Starlink до систем управління боєм) у реальних умовах війни. Вона змогла перетворитися на світовий центр розвитку безпілотних технологій. Що важливо, американські компанії бачать у цьому не лише гуманітарну місію, а й перспективний ринок, де тестуються розробки, які згодом можна масштабувати на весь світ.
Не менш важливим є те, що більшість техномагнатів орієнтуються на зовнішню політику США. Коли національна безпека США визначила стримування Росії як пріоритет, великі технологічні корпорації стали інструментом цього стримування, доказом чого є обмеження використання супутникових мереж для ворога. І що безпрецедентно вплинуло на характер бойових дій на користь України.
Фактично зміна позиції американських техномагнатів відкриває для України нове «вікно можливостей». Вона може стати ключовим хабом у сфері оборонних технологій, отримуючи доступ до західних інвестицій та технологічних екосистем. Змінюється також статус: зі споживача допомоги Україна поступово стає партнером. Американські корпорації, які раніше розглядали Україну лише як ринок збуту, тепер бачать у ній лабораторію інновацій.
Тим, хто легковажно заявляє, що українці в цій «лабораторії» є піддослідними «щурами», варто нагадати про візити Алекса Карпа, засновника та CEO компанії Palantir, до України. Варто сказати, що це значно більше, ніж просто «випробування» на полігоні. Це стратегічне партнерство, в якому Україна виступає як співрозробник, а не просто як тестовий майданчик.
Щоб зрозуміти мотивацію Карпа та ідеологію компаній Пітера Тіля, варто розглянути кілька рівнів цього співробітництва. Для Palantir, як і для багатьох компаній з екосистеми Тіля, сучасна війна є війною алгоритмів. В Україні відбувається унікальний процес: інтеграція західного програмного забезпечення з українськими бойовими розробками (дрони, системи ситуаційної обізнаності, ШІ-аналітика). Також в Україні технології Palantir адаптуються в режимі реального часу під тиском противника. Що створює додаткову інтелектуальну власність, яка має величезну цінність для глобального ринку оборонних технологій. Україна надає дані та фідбек, які неможливо отримати в умовах мирних навчань у Неваді чи Німеччині. Це робить Palantir ефективнішим, а Україну – технологічно невід’ємною частиною західного оборонного контуру.
Підхід Карпа є також цікавим тому, що він бачить в українській цифровій екосистемі (Дія та «Оберіг») приклад того, як ефективно можна змінити управління державою та армією через софт. Для них успіх України – це доказ того, що технології можуть перемогти «старий світ», який покладається на масову мобілізацію та ресурси. Можливо навіть, що вони хочуть зробити Україну «вітриною» своєї ефективності, щоб потім масштабувати цей підхід для НАТО.
Хоча існує також ризик, що після війни техномагнати втратять інтерес до України і просто «підуть». Такий крок виглядає малоймовірним. Оскільки після війни Україні доведеться відбудовувати не лише фізичну інфраструктуру, а й усю систему державного управління. Palantir уже глибоко інтегрований у ці процеси. Їхнє рішення залишитися – це інвестиція в довгостроковий контроль над архітектурою також інших країн. Також післявоєнна Україна стане однією з найбільш озброєних та технологічно підкованих держав Європи. Для Palantir це величезний ринок збуту. Вони не «залишають» ринок, на якому вже зайняли ключове місце.
До всього, Карп відкрито підтримує Україну як фронтир західної цивілізації. Для компаній Тіля це питання ідеологічної перемоги. Якщо вони підуть – це буде визнанням поразки їхньої концепції «технологічного захисту демократії».
Синтез інтересів
Загалом ситуація виглядає як прагматичний симбіоз. Україна отримує доступ до найкращих ШІ-інструментів у світі, що дозволяє економити ресурси та рятувати життя, а Palantir отримує не лише дані, а й репутацію розробника систем, які виграватимуть війни. Це не відносини «продавець – покупець», а партнерство двох суб’єктів: держави, що бореться за виживання, і компанії, яка хоче переписати правила ведення війни і переформатувати світ. Тому після війни, найімовірніше, ми побачимо не відхід, а перетворення цього партнерства на глибоку системну інтеграцію України в західний технологічний сектор.
Цікаво, що для таких фігур, як Пітер Тіль, Баладжі Срінівасан або навіть частково Ілон Маск, ідеал – це ефективність, не обмежена бюрократією. З цієї точки зору вступ України до ЄС (із тисячами сторінок регуляцій) або до НАТО (із його неповороткими процедурами консенсусу) може виглядати як «застарілий софт», який лише уповільнює розвиток. Також постає питання безпекових гарантій. Але для техномагнатів ідея колективної безпеки НАТО часто виглядає як застаріла модель, що базується на чисельності дивізій, а не на якості систем. Вони схильні розглядати безпеку як технологічний паритет. Якщо Україна володітиме суверенним доступом до сузір’я супутників, мережами автономних дронів та ШІ-системами аналізу загроз (як це робить Palantir), це може бути ефективнішим «стримуванням», ніж формальний підпис під 5-ю статтею Вашингтонського договору.
Ризики для України
Хоча й існують ризики. Наприклад, вони можуть пропонувати Україні модель «Ізраїлю 2.0» – країни, яка не є членом великих блоків у повному обсязі, але яка настільки технологічно та мілітарно розвинена, що її безпека стає невід’ємною частиною глобальної стабільності. Це означає, що Україна змушена буде переймати не лише хороше, а й «бюрократичний баласт» Європи. Техномагнати ж хочуть бачити в Україні чистий лист, де можна впроваджувати найсміливіші експерименти, які у США чи Німеччині неможливі через опір профспілок, регуляторів або екологів.
Найбільшим ризиком, якщо Україна стане технологічним хабом, підключеним до платформ Тіля, Маска чи Карпа, є прямий вплив на процеси в країні, оминаючи політичні партії чи дипломатичні канали. Тому варто пам’ятати, що техномагнати – це не державні діячі. Їхня підтримка прагматична: сьогодні ви вигідні як «центр інновацій», а завтра ваші інтереси можуть вступити в конфлікт з їхньою бізнес-стратегією. Тому для України критично важливо будувати власну технологічну базу і неухильно дбати про державний суверенітет.
Якщо ж Україна відмовиться від інтеграції в ЄС та НАТО заради «особливої технологічної моделі», то ризикує залишитися «сірою зоною» між Сходом та Заходом. А українці перетворяться на вічних воїнів-найманців, змушених захищати і берегти чужий спокій. Тому треба пам’ятати: українці більше не мають стати заручниками ситуації, коли мова йде про життя або смерть. Також не варто надто покладатися на техномагнатів. Бо вони можуть бути готові інвестувати, поки є вигода, але їхня відданість не є юридично закріпленою, як це є у випадку з міждержавними договорами. Також для українського суспільства, яке прагне безпеки та стабільності, «експериментальна модель» може виявитися занадто крихкою в умовах сусідства з агресивним сусідом.
Тому будьмо уважними.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA