Україна не може не реагувати на гібридну агресію. Мусування теми «бангладешців» є, без сумніву, частиною когнітивної війни Росії проти України. Навіть якщо вся ця історія не є від початку і до кінця вигаданою росіянами, це не змінює факту її інструменталізації
Останніми тижнями в українському інформаційному просторі нав’язується думка про те, що Україна не зможе існувати, якщо активно не почне імпортувати робочу силу з-за кордону. Звучить логічно, загрозливо та безальтернативно. Перед тим була доволі якісна інформаційна підготовка, коли мусувалися теми депопуляції, скорочення кількості учнів та студентів, проблеми пенсійної системи. Врешті керівник ОП Кирило Буданов заявив, що тему іммігрантів (як і мобілізації) спеціально розганяють росіяни. Але не вигадують, а підхоплюють і «розганяють» вже існуючі проблеми. Тобто з одного боку майже заспокоїв, а з іншого – підтвердив, що проблема є. Залишилося з’ясувати, в чому саме: в мігрантах, в російських інформаційних «вкидах» чи в самому українському інформаційному полі. Де ми досі часто програємо визнаним майстрам брехні – росіянам. Іронічно, що скоординовані в різних містах мітинги проти міграції відбулися в той самий день, в який з’явилася інформація, що Молдова обігнала Україну за рівнем доходів. «Ідеальні умови» для трудових мігрантів.
Дивлячись на досвід західних країн, які уже пройшли шлях активного залучення мігрантів, а зараз все частіше обирають до своїх парламентів тих, хто обіцяє цих мігрантів позбутися, можна зробити деякі висновки. Головний з яких – про все варто говорити відверто, без «кенселінгу» і таврування. Бо коли починаються справжні соціальні проблеми? Тоді, коли якась група людей вважає (безпідставно чи ні – це вже третє питання), що її не чують, її інтересами нехтують, відповідно – «настав час діяти». Тоді люди виходять на вулиці, обирають популістів до парламентів, вірять нереалістичним обіцянкам. У нас є можливість подивитися критичним оком на результати соціальних експериментів в сусідніх і не дуже країнах, і ніхто не жене в шию та не змушує безумовно слідувати правилам толерантності, дмухаючи на холодне.
З іншого боку, ми живемо в часи емоцій, які транслюються через короткі відео і таргетуються з диявольською точністю розумними алгоритмами. Один раз показав бездушному ШІ, що боїшся навали бангладешців – отримуй тони контенту щогодини. В таких умовах перемагають гучні лозунги та однозначні гасла, програє бажання думати і дискутувати.
Тонка крига
В Україні, і це вже видно неозброєним оком, «расові» інформаційні вкиди особливо ефективно працюють в парі зі «срачами» на соціальну тему. Адже головна проблема українського суспільства – відсутність справедливості, нікуди не зникла. Про це, до речі, теж говорив генерал Буданов – на його думку, в цьому світі абсолютної справедливості не існує. Тут Кирило Олексійович явно опирається на вчення Церкви про те, що відділення овець від козлів заплановане на час після Страшного Суду.
Так чи інакше, в українських реаліях «успішні» управлінці і топ-менеджери, а також «примкнувші» до них експерти мають свою правду. Таку ж приблизно, яку час від часу озвучує директор Укрпошти, тому й дивляться на переляканий плебс з висоти своїх заробітних плат і гонорарів. А «простий народ» цієї правди приймати не хоче, йому важко вірити в лібертаріанство та «успішний успіх» після всіх історій з наглядовими радами та казковими зарплатами міжнародних експертів-реформаторів. «Народу» простіше повірити у російські вкиди та «щирі емоції». Чи йдуть вони з Росії, чи творчо осмислюються місцевими корисними ідіотами не так важливо, головне, що тема «бангладешської окупації» успішно крокує, поки що в форматі коротких відео-роликів.
На користь того, що ми бачимо не зовсім внутрішньо-українську дискусію, свідчить небажання переконати опонента. Розмови «економічних реалістів» із «неотесаними ксенофобами» нагадують розмову сліпого з глухим – і це не випадковість, так і має бути (з точки зору російських спеціалістів). Завдання подібних вкидів – ріст напруги, а не пошук порозуміння. Це означає, що українцям слід вийти із заданого росіянами смислового тунелю. Для початку переосмислити начебто «зрозумілі загальноприйняті поняття», такі як «економіка потребуватиме» (бо для працівника важливі не потреби економіки, а його власні). Найгірше, що може статися з цією проблемою – цементування дискусії на рівні або масова міграція – або колапс, тому що саме такий вибір викликає найбільше емоцій, а значить є найсприятливішим фоном для російського інформаційного впливу.
Росіянам, і тут нам потрібно бути максимально чесними самим із собою, є куди розгулятись на цій темі. Тут і теза про те, що Європа не хоче приймати до себе «чорних», тому робить з України відстійник. І що глобальні еліти просто нищать «білі народи», аби легше було керувати світом. І переспів старої пісні про «новий Ізраїль» навколо Умані. І ще про те, «хто посварив два слов’янські народи?» В час війни добре маніпулювати тим, що «хтось вмирає, щоб сюди завозили дешеву робочу силу». Якщо ж додати реальні проблеми: інтеграцію ВПО та ветеранів, відсутність довіри до поліції та судів, то напів-міфічні індуси цілком надаються на роль соломинки, здатної переламати спину верблюда.
Не замовчувати, а розширити дискусію
Якщо спробувати пересидіти проблему, ніяк не реагуючи на всі ці питання, то свої відповіді на них охоче дадуть росіяни, в тому числі через відповідних діячів в Україні. Зараз у нас склалася якась дивна ситуація, коли «бізнес» виступає за імпорт робітників, а «радикально налаштовані патріоти» цьому опонують. В активному протиборстві перебуває відносно невелика частина населення, тоді як більшість просто спостерігає. А де церкви, наприклад? Поняття моралі та етичності, ще й в країні, яка сама пережила кілька хвиль еміграції, окупацію частини території, чиї люди розвіяні світом і шукають допомоги закордоном, мали б бути давно артикульовані. Натомість ми опинилися в ситуації «прибуток проти ксенофобії».
Звідки у нас загроза «культурного розмивання», якщо «культурний фронт» працює 24 години на добу? Де голос культурних діячів, які мали б зайнятися інтеграцією мігрантів в український культурний простір? Чи вони настільки захопилися «виключенням з числа українців» неправильних громадян України, що зараз уже не до інтеграції? Звідки взагалі ілюзія «расової переваги» в країні, яку роками тримають в передпокої євроатлантичних структур? Чому, попри всі перешкоди і утиски за кордоном, кількість людей, які планують повернення до України після війни, стабільно зменшується? Про це «чомусь» говорять менш охоче, бо на цьому політичних дивідендів не заробиш. Як тоді поміркованій невизначеній «масі» обрати точку зору, на основі чого? Якщо ані потреби бізнесу в робочій силі, ані почуття расової переваги зовсім не торкають «пересічного українця».
Без висновків
Здається, організатори інформаційної хвилі про трудову міграцію трохи недоговорюють. Наразі, поки триває війна, бізнес прагне залучити якусь кількість мігрантів, оскільки їх не потрібно бронювати. А далі можна вже і не продовжувати «суспільний діалог», оскільки стає зрозуміло, що хтось просто вдало використовує страхи населення для того, щоб змістити фокус уваги.
Казки про те, що мігранти мали б поповнити наш пенсійний фонд, щоб на одного пенсіонера припадало трохи більше, ніж один працівник, теж можна поки що відкласти. Тому що найбільш сприятливе середовище у нас не для англомовних індусів чи франкомовних африканців, і тим більше не для прохачів соціального пакету в скандинавському стилі, а для російськомовного пострадянського криміналітету. Який наповнювати пенсійний фонд не буде.
Так чи інакше, питання зараз поставлять на паузу, бо війна. Але поставити його на цю паузу теж потрібно з розумом, аби його не колупали росіяни і проблема не вигулькнула в якийсь ще несприятливіший момент у майбутньому. З анонсом і нормально пояснюючи свої дії. Бажано на рівні пікетів і ще до масових мітингів.
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA