Якщо хтось думає, що війни точаться тільки на полі бою, між конкретними державами або блоками, то він помиляється. Навіть у нашому високотехнологічному столітті тривають приховані війни за заволодіння і контроль над ресурсами, нечесна конкуренція, а то й майже колоніальна експлуатація. Розвал Радянського Союзу аж ніяк не ознаменував припинення протистояння двох систем і не гарантував свободу народам радянської імперії. Під виглядом збереження миру і непоширення ядерної зброї представники донедавна ворожих систем насправді заходилися ділити сфери впливу. За неписаними принципами, Україна як типова радянська республіка мала залишитися в орбіті Москви. Повної самостійності навіть не розглядалося – з огляду на те, що новопроголошена держава була свого роду заповідником радянської номенклатури, тісну інтегрованість економік та спільність набутого досвіду.
Боротьба з колоніальною приреченістю
Розвал економічних зв'язків, дикий пострадянський капіталізм з його «ваучерною приватизацією» та бандитським первісним нагромадженням капіталу зробили цей простір ще більш гомогенним щодо безправності та незахищеності. Бо що таке демократія при повній відсутності справедливого суду і практично повній відміні соціальних гарантій? Настав час виживання. А що в цей час Захід? Захід на цей момент зосередився на наступних важливих для нього напрямках: власна безпека, не дати остаточно розвалитися радянській імперії, усіляко допомагати Москві втримати контроль над потенційними «бунтівниками». Зрештою, серйозно говорили лише з Москвою і через Москву.
Не турбувала їх і страшенна корупція та відвертий грабунок громадян. Навіть більше – західні корпорації брали у згаданих процесах якнайактивнішу участь, допомагаючи виводити вкрадене на рахунки у своїх банках. Паралельно, благословляючи на варварську експлуатацію людських та природних ресурсів, вибудовували нову ієрархію відносин. Фактично розбудовували систему, коли корупція ставала гарантією залежності і зовнішнього контролю. Бо вкрадене треба було десь прилаштувати в надійному місці, а згоду на це потрібно було отримати від західних контролерів. Тому механізм боротьби з корупцією на пострадянському просторі з боку західних країн ставав свого роду інструментом зовнішнього контролю і методом тримання на відстані, щоб не допустити у цих країн навіть думки про можливість коли-небудь влитися до «цивілізованого» клубу.
Тримання на короткому повідку.
Демократичний і справедливий Захід спокійно спостерігав, як представники кланово-олігархічної системи «вахтовим методом» грабували пострадянські республіки, давно переселивши свої сім'ї і сховавши награбоване в Лондоні, Швейцарії, Нью-Йорку або Відні. Це явище можна вважати однією із форм неоколоніалізму. Коли представники «національних еліт» не пов'язують свого життя і життя своїх дітей з майбутнім країни. Коли вони можуть на повну насолоджуватися награбованим і вивезеним. Судитися між собою в Лондонському арбітражі і, подібно до шейхів, демонстративно купувати найдорожчу у світі нерухомість.
Таким чином, «технологія боротьби з корупцією» в українському випадку прив'язувала Україну до російської орбіти, забирала перспективу західної інтеграції і залишала в категорії несамостійних. Які, мовляв, не можуть самотужки впоратися і є «недостойними», бо не відповідають демократичним стандартам. В результаті вимальовувалося замкнене коло: західні еліти, які є співвідповідальними за творення кланово-олігархічної системи на пострадянському просторі і найбільшими її бенефіціарами, залишалися в статусі суворих і невблаганних суддів. А антикорупційні програми – засобом колоніального контролю та стримування розвитку. Така собі колоніальна приреченість.
Досвід «спеціальних» органів
Тут цікавим є питання, чи існує ще десь, окрім України, успішний досвід діяльності «спеціальних» антикорупційних органів. Наперед забігаючи, можна сказати, що в США та Канаді боротьба з корупцією інтегрована в існуючу систему правоохоронних структур, а не винесена в окремий «спеціалізований орган». Функції, які в Україні виконує НАБУ, у США розділені між різними підрозділами: ФБР має спеціальний підрозділ Public Corruption Program, який є пріоритетним; Міністерство юстиції (DOJ) – секція Public Integrity Section займається розслідуванням злочинів за участю держслужбовців; Генеральні інспектори (Office of Inspector General). Це пояснюється тим, що система базується на високому рівні довіри до інституцій. Американці вважають, що створення «спецоргану» – це визнання того, що загальна правоохоронна система «хвора» і не може впоратися самостійно.
Аналогічно боротьбою з корупцією в Канаді займається Королівська канадська кінна поліція (RCMP) та спеціалізовані підрозділи по боротьбі з фінансовими злочинами. Окремого «національного антикорупційного бюро» на кшталт українського там немає, оскільки це вважається надмірною бюрократизацією.
У Європі існують країни, які змушені були створити такі органи (часто під тиском ЄС або через критичний стан правоохоронної системи). Напевно, найближчим аналогом НАБУ є литовська Спеціальна слідча служба (STT). Важливою відмінністю є те, що це незалежний орган, який підпорядковується президенту та парламенту і займається виключно антикорупційними розслідуваннями. Без іноземного контролю. Подібні компетенції в Латвії має Бюро з питань запобігання та боротьби з корупцією (KNAB). Це також дуже близький аналог, який поєднує функції розслідування та превенції. В Румунії – це Національне антикорупційне управління (DNA).
Відмінності між усіма згаданими країнами – у підходах. Модель «інтеграції» (США, Велика Британія, Канада) передбачає, що корупцію розслідує звичайна поліція та прокуратура. Тут немає конфліктів компетенцій, менше витрат на утримання окремих офісів, вищий рівень системності. І чомусь нема страху, що можлива «корумпованість» самої поліції може гальмувати справи проти «своїх». Модель «спеціалізації» (Україна, Румунія, Литва, Латвія) передбачає створення окремого, максимально автономного органу, захищеного від впливу старої системи. До плюсів цієї системи можна зарахувати незалежність, спеціалізацію детективів та можливість «пробити» корупцію на вищих рівнях влади, куди звичайна поліція «не дотягується». Але ніхто не відміняв і «мінуси» від створення ще одного «силового гравця», ризику політизації самого органу та потенційного конфлікту з іншими правоохоронними структурами.
І нарешті Польща, де останнім часом набирає обертів дискусія щодо ліквідації СВА – Центрального антикорупційного бюро, створеного у 2006 році. Воно займається виявленням, попередженням та розслідуванням корупційних злочинів, особливо в органах державної влади, місцевого самоврядування та в державних компаніях. Це також не просто слідчий орган, а спеціальна служба з широкими повноваженнями, що включають оперативну роботу (стеження, прослуховування, провокації хабарів, робота під прикриттям). Протягом останніх років навколо СВА виникало багато скандалів, пов’язаних із політизацією, використанням цієї структури як інструменту внутрішньої політичної боротьби проти опозиції та витоком інформації. У зв'язку з цим чинний уряд Польщі ухвалив рішення про «перезавантаження» системи. Станом на зараз процес реформування та розформування старого формату роботи СВА перетворився на одне із ключових питань внутрішньої безпеки Польщі.
Цікаво, що СВА, на відміну від України, підпорядковується премʼєр-міністрові Польщі. Тому, здавалося б, чому теперішньому премʼєрові Туску не взяти такий важливий інструмент впливу у свої руки? Причина до банальності проста – надмірна політизація цієї антикорупційної структури, в складі якого перебуває багато симпатиків попередньої влади. А ще – втрата суспільної довіри. Аргумент полягає в тому, що за часів попередньої влади (партії «Право і справедливість» – PiS) СВА перетворилося з органу боротьби з корупцією на «інструмент внутрішньої політичної боротьби». Теперішній уряд стверджує, що відомство використовувалося для стеження за опозицією та вибіркового переслідування політичних опонентів.
Це скандал, повʼязаний із Pegasus, одним із ключових стимулів якого стала інформація про використання СВА шпигунського програмного забезпечення для стеження за політичними опонентами, а не за кримінальними злочинцями. Ще одним серйозним аргументом «за» ліквідацію є його неефективність. Влада заявляє, що СВА фактично втратило довіру суспільства та стало неефективним у своїй прямій функції – виявленні справжньої корупції, оскільки було «сковане» політичними завданнями. І це на відміну від України, де до оцінок діяльності спеціальних антикорупційних органів додається їхня контрольованість так званими фінансовими донорами, а насправді – іноземними державами.
Цікавим є також те, що теперішній уряд має намір ліквідувати СВА і передати його функції іншим структурам – поліції (де створюється спеціалізований підрозділ), Агентству внутрішньої безпеки (ABW) та Податковій адміністрації (KAS), стверджуючи, що боротьба з корупцією має бути розосереджена та позбавлена політичного тиску. Проте процес ліквідації зіткнувся з серйозним опором з боку президента Навроцького, який 11 травня 2026 року наклав вето на закон про ліквідацію СВА, назвавши це рішення «небезпечним кроком», який може призвести до «хаосу в компетенціях» та руйнації антикорупційного потенціалу, що напрацьовувався десятиліттями. Представники колишньої влади (PiS) стверджують, що ліквідація СВА стане актом «політичної помсти», а не спробою модернізації системи. Вони попереджають, що це послабить безпеку держави та відкриє шлях до повернення корупційних практик 90-х років.
Насправді ж Польща, ліквідовуючи СВА, демонструє перехід на вищий «цивілізаційний» щабель – з категорії «спеціальної» до «нормальної».
Українські реалії
В Україні створена замкнута спеціальна антикорупційна вертикаль: Національне антикорупційне бюро України (НАБУ), Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП), яка здійснює нагляд за розслідуваннями НАБУ, та Вищий антикорупційний суд (ВАКС), який розглядає розслідувані НАБУ і САП справи. Здавалося б, ідеальна схема, але вона має свої «нюанси» і суттєво відрізняється від європейських аналогів. Справа в тому, що НАБУ створювалося в умовах крайньої недовіри до правоохоронної системи України. Тому процес відбору керівництва (конкурсні комісії) передбачав участь представників від міжнародних партнерів. Це було зроблено для запобігання повному захопленню органу внутрішніми політичними кланами.
Що не вберегло українську антикорупційну систему від «залежності від олігархічних кланів» та перетворення її на інструмент внутрішньополітичної боротьби. А до всього – породило до них недовіру через надмірний іноземний вплив та «підконтрольність» випадковим громадським активістам, які також часто перебувають у тісному, нерегульованому звʼязку із західними фондами та посольствами країн. Що породжує підозри у намаганні тримати Україну під певним «колоніальним контролем».
Останнім часом помітні маніпуляції, коли опцію «зовнішнього управління» замінено на закиди в «колоніальній залежності». І тут знову виникає нюанс: коли спеціальні антикорупційні органи створювалися в Україні, вона дійсно розглядалася як тотально корумпована країна. На жаль, не враховується й «адаптація» новостворених органів у часи президентства Петра Порошенка, їхнього політичного узалежнення та вихолощення. Коли фінансова та інституційна підтримка з боку західних партнерів (США, ЄС, МВФ) ставилась у залежність від існування незалежних антикорупційних структур. Тобто донори мали цілковите право накинути механізми контролю, які б забезпечили гарантію, що їхні кошти не будуть розкрадені.
Але війна та героїчний спротив внесли свої корективи. В силу того, як розбудовувався український ВПК, а Україна набувала все більше субʼєктності на міжнародній арені, стали проявлятися відверті спроби втручання, саботажу, політичної заангажованості цієї гілки боротьби з корупцією. Є також інші підстави для критики: антикорупційні органи стали дійсно полем битви між різними групами впливу, де особливе місце посідає каста «громадських активістів». Чий вплив на антикорупційні структури в Україні є дійсно унікальним за своєю формою та ступенем залученості, і це часто стає об’єктом критики. Найбільш серйозні закиди стосуються відсутності «демократичного мандата» чи «законодавчої відповідальності» у представників громадянського суспільства.
З висоти здобутого під час цієї війни досвіду доводиться констатувати, що не всі «партнери» зацікавлені в успіхах України, особливо в сфері ВПК та запровадженні сучасних технологій у веденні війни. Що «партнери» можуть виявитися запеклими конкурентами. Що самопроголошені громадські активісти можуть відпрацьовувати надані західними структурами гранти та різного роду підтримку. І найгірше – ані члени наглядових рад, ані члени комісій з відбору, ані представлені в них громадські активісти – не несуть жодної юридичної відповідальності за наслідки своєї роботи. Максимум, вони можуть просто «висловити розчарування» у соцмережах.
Також варто наголосити, що на тому ж Заході модель «нагляду та адвокації» здійснюється у вигляді зовнішньої критики. Громадські активісти не мають місць у конкурсних комісіях, що призначають прокурорів чи слідчих. Їхній вплив реалізується через публікацію розслідувань, подання судових позовів та тиск через медіа. Вони не «керують» процесом формування органів, а «викривають» зловживання, якщо органи не працюють.
Тому абсолютно дивною сприймається накинута Україні модель, де, на відміну від депутатів або чиновників, активісти, не отримавши мандат від виборців, обирають тих, хто обирає прокурорів. Чому громадський сектор, який часто фінансується міжнародними донорами (фонди США, ЄС, приватні інституції), має реальний вплив на формування складу державних органів? Чому не береться до уваги, що активісти, які формують склад антикорупційних структур, можуть бути вразливими до порядку денного своїх спонсорів?
Ось такими на практиці виявилися «аудитори» чесності процесу. Крім того, ця тема залишається болючою для українського суспільства, бо створюється «паралельна влада», яка впливає на ключові призначення, але не має формальних механізмів підзвітності перед громадянами.
Як показав досвід, іноземні партнери можуть приховано використовувати антикорупційні структури для стримування українського оборонно-промислового комплексу шляхом «кошмарення» виробників озброєнь. Які часто скаржаться на те, що надмірна прискіпливість антикорупційних органів, обшуки та вилучення документації блокують виробничі цикли. В умовах війни, коли рахунок іде на дні, такі дії сприймаються як саботаж або свідоме гальмування стратегічних програм. У такому контексті антикорупційні розслідування можуть розглядатися як спосіб усунення «незручних» українських гравців.
Але для обʼєктивності варто згадати і великий вклад антикорупційних органів у боротьбу з корупційними «посередниками» та «прокладками». І тут є дуже обнадійливі результати: НАБУ, САП та міжнародні донори наводять інші аргументи – частка посередників у закупівлях за останній час впала з 81% до 12%. Проте «зливи» матеріалів слідства та їхня регулярна приуроченість до важливого підписання документів Україною із західними партнерами неухильно штовхає до думки, що йдеться або про нечесну конкуренцію, або спроби залишити Україну в контрольованому стані.
Замість висновку
Захід мусить докорінно змінити ставлення до України. Недавнє ставлення як до несубʼєктної держави, нездатної до самоочищення, має відійти в минуле. Висування бюрократичних вимог, часто не зважаючи на воєнний контекст, до суспільства, яке платить найвищу ціну за свободу, – недопустиме. Масштабні корупційні скандали в самих США (навіть на рівні найвищих ешелонів влади) чи в інституціях ЄС (як-от «Qatargate») підривають моральне право цих еліт виступати в ролі виключних арбітрів моралі та «антикорупційних вчителів» для України.
І взагалі, безпека держави має превалювати над процедурним контролем, особливо коли цей контроль стає інструментом зовнішнього впливу. Зіткнення цих двох світів – «світу ідеальних правил», які просувають донори, і «світу воєнної реальності», де потрібна швидкість і суверенітет, – є сьогодні чи не найбільшою напругою у відносинах України та її партнерів. Хоча зʼявляється все більше ознак того, що у своїй новітній війні за незалежність Україна перетворюється на нову модель для майбутнього устрою.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA