Практично кожен з нас хоча б раз у житті мав нагоду зустрітися з людьми, які «розбираються» в історії. Не академічній, неправильній, а «справжній». Такі «народні історики», якщо не наділені владою, є досить кумедними нешкідливими персонажами. Гірше, коли «правду» починають нести світові дійсно впливові люди – тоді вже можливі і трагічні наслідки. Найвідоміший приклад – Путін, який різними «печенігами» та «найбільшою трагедією ХХ століття» (тобто розпадом СРСР) обґрунтовував свій напад на Україну. На питаннях історії такі особи, як правило, не зупиняються, а сміливо беруться за теологію та рішуче трактують питання віри. Недаремно ж Путін теж щось плів про «мучеників, які потраплять до раю» після того, як влаштують ядерний апокаліпсис.
Тому нема нічого дивного в тому, що після «переосмислення» ролі Америки у світових війнах, команда Дональда Трампа не оминула своєю увагою Католицьку церкву та особисто римського папу – все таки масштаб зобов’язує. Якщо коротко, то Трамп розкритикував папу Лева XIV «за слабкість» (начебто папа вважає нормальним, що Іран матиме ядерну зброю), додавши зверху ще й «слабкість папи щодо злочинців». Могла б вийти непогана дискусія в стилі «Імператор проти Понтифіка» щодо догмату про непомильність папи, але, по-перше, це питання давно закрите, а по-друге, Дональда Трампа понесло далі і він згенерував ШІ-образок з собою в ролі чи то Христа, чи то медичного працівника в образі Христа.
Цікавішою була поведінка віце-президента Джея Ді Венса, якого знають в тому числі як неофіта-католика. Йому ж потрібно і шефа не розлютити (тобто підтримати), і майбутній електорат не розгубити (тобто вигородити Трампа, зіславшись на його неповторний «стиль»), а ще бажано і в рай потрапити (тобто не перти буром на Святий Престол, а навпаки – подякувати Папі в соцмережах). Все це йому більш-менш вдалося, але по суті культурне середовище (протестантське) взяло гору над набутим католицизмом – і Венс залишився при думці, що Папа нехай займається питаннями моралі суто теоретично, проте кожен вміє читати Святе Письмо, а тому практично вирішувати долю війни та миру буде президент Сполучених Штатів Америки. Зрештою всіх переплюнув міністр війни Піт Хеґсет з цитатою з «Євангеліє від Тарантіно» - розрядив, так би мовити, ситуацію, довівши історію до гротеску.
В нашій частині світу спостерігати таку політику у ХХІ столітті доволі незвично. Останні серйозні теологічні дискусії завершилися релігійними війнами ще 300-400 років тому, після чого віра стала радше додатковим аргументом / маркером у конфліктах інших типів (національних чи політичних). Крім того, утвердилося переконання, що релігійні суперечки є ознакою більш відсталих суспільств. А маючи під боком Росію, де релігія традиційно є інструментом державного апарату, дискусія «Папа-Трамп» виглядає взагалі парадоксально.
Тим не менше, я б не наважився назвати українське політичне життя геть секулярним. Ще з часів «православного комуніста Кучми» релігійність йшла «в пакеті» з іншими політичними ознаками. Такі персонажі як Добкін чи Черновецький вдало експлуатували образ «праведника», досі рідко який захід за участю чиновників обходиться без «пастирського благословення» та присутності церковників, у Верховній раді регулярно реєструються об’єднання депутатів «за мораль, християнські цінності» і тому подібне хороше проти всього поганого. Православна церква чітко розділена на проросійську та проукраїнську частини, які фактично співпадають з поділом іще на «помаранчевих» та «біло-блакитних». По-суті, Україна є дуже релігійно-політичною, але з важливим нюансом – теологічні питання тут ні до чого. Тому Джей Ді Венс для нас дійсно виглядає ненормальним, зате президент Польщі Кароль Навроцький, який норовить прив’язати «повернення костелу святого Миколая в Києві католикам» саме до «польських католиків» повністю вкладається в українське розуміння, що таке релігійна політика. «Повертається» історія початку ХХ століття, де римо-католики - це поляки, а православні, відповідно - українці. В цьому поділі чомусь губляться греко-католики, протестанти і православні росіяни.
Все таки варто віддати належне адміністрації президента США – її спроби вибивати клин клином дійсно вражають. Викрадення мафіозі чи тероризування терористів заслуговують на повагу, а чим закінчаться спроби «Імператора християн порозумітися з Апостольським Престолом» можна тільки уявити. Але те, що це не стандартні «праві політики», до яких ми звикли в Європі – це факт. Особливо дивно це бачити людям, вихованим Голівудом та російськими історіями про «бездуховний Захід», але що поробиш. Америка дійсно є релігійною країною, і якщо їхні політики орієнтуються на своїх виборців, то їхня поведінка цілком логічна.
Проте не варто забувати важливий для Америки контекст – Джон Ф. Кеннеді став першим в історії США президентом-католиком, коли склав присягу в січні 1961 року. До того часу Білий дім був фактично «закритим клубом» для протестантів (переважно англосаксів). У 1960 році приналежність Кеннеді до Католицької церкви була його найбільшою політичною проблемою. Багато американців-протестантів боялися, що президент-католик буде виконувати вказівки Папи Римського, а не Конституцію США. Ставитиме інтереси Ватикану над інтересами Америки. Щоб розвіяти ці страхи, Кеннеді виступив із легендарною промовою перед протестантськими пасторами в Гʼюстоні, де заявив: «Я не кандидат від католиків на посаду президента. Я кандидат від Демократичної партії, який за збігом обставин є католиком. Я не виступаю від імені моєї Церкви у державних справах, і Церква не виступає від мого імені».
Але найгірше в розрізі політики Дональда Трампа виглядає те, що другим президентом-католиком став Джо Байден. Який переміг його на виборах 2020 року. І хоча на відміну від часів Кеннеді, під час кампанії Байдена його католицизм уже не був головною темою дискусій чи «загрозою» для виборців – це свідчить про те, як сильно змінилося американське суспільство. Але не змінився Дональд Трамп, який і тут залишився вірним собі, «встрявши» у словесну перепалку з Папою Римським. Тому варто памʼятати, що попри всю її розмаїтість Америка – все ще дуже релігійна країна.
Погано те, що в Україні зараз звично спробують відмахнутися від цього, як вже другий рік «відмахуються» від Трампа. А я нагадаю, що реальне потепління стосунків з нинішніми господарями Білого дому почалося після зусиль українських протестантів, які розповіли американцям про знущання та переслідування з боку росіян. Ось що дійсно важливо, і без пафосу рятує життя. А не те, як дотепно вітчизняні ЛОМи вправлятимуться у висміюванні чергової заяви американського президента.
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA