Вавилонська вежа не просто цікава байка – це алегорія того, що амбіції, технології та організація не є запорукою успіху, якщо існують проблеми з комунікацією. Так було завжди, але стало особливо актуальним в наш час, коли начебто нема проблем з перекладом, зате є колосальні відмінності в розумінні базових смислів, термінів, понять. І це не просто традиційне «у кожного своя правда», йдеться про принципову неможливість домовитись, навіть якщо всі говорять однією мовою. При чому говорять часто, завдяки сучасним технологіям.
Найсвіжіший приклад – хто переміг у війні в Ірані? Здається, перемогли усі – США успішно побомбили, Ізраїль ліквідував загрозу, Іран встояв і продемонстрував світові свою непохитність, навіть Китай хитро посміхається, оскільки його танкери «чомусь» не вибухають в Ормузькій протоці. Всі оголошують себе переможцями і готові диктувати умови з позиції сили. Ймовірно, закінчення російсько-української війни буде відбуватися під схожий акомпанемент. Недаремно американці шукають формулу, за якою Росії потрібно дати відчуття перемоги, а Україні – не дати відчуття поразки. Виглядає на те, що на етапі виходу із гарячої фази конфлікту така «полі-шизофренія» є умовою заморозки бойових дій. Погано, що вона ж і веде до розв’язання нових воєн.
Чемпіонами в цій справі по праву вважаються росіяни. Вигадати денацифікацію і демілітаризацію для України зразка 2022 року – це треба вміти. Наступний їхній винахід, а саме «першопричини конфлікту», взагалі є загадкою на покоління вперед. У стосунках з НАТО ніхто не може зрозуміти, що означає «наближення до кордонів», особливо після приєднання до блоку Фінляндії. Що означає «братній народ», «православні» чи «російськомовне населення», і які з цього слід робити висновки? Все покрито туманом, та може бути використане за будь якого розвитку подій. При бажанні, росіяни можуть перемогти навіть двічі, при чому самих себе – оскільки, якщо «українці є по суті росіянами», то навіть перемога України для них означала б перемогу російського народу. Зараз Москва жонглює словосполученням «дух Анкориджа», який для Росії, ймовірно, «Руссю пахне». А що про це думають американці? Тут уже навіть не до визначення поняття «багатополярності», за яку Путін вбив стількох людей, адже нові й нові багатозначні словесні конструкції продукуються на регулярній основі.
Наші стосунки із Заходом теж зіткані із непорозумінь. Ми ж вірили кілька десятиліть, що Вашингтон повинен захищати демократію, навіть боротися за неї. Натомість спочатку почули байденівське «стоятимемо стільки, скільки потрібно» (як саме стояти, скільки потрібно?) А потім віце-президент Венс підсумовує криваву війну «розбіжностями у кілька квадратних кілометрів». І нема смислу далі апелювати, бо свобода чи демократія не вимірюється як площа. Не існує кількісного виразника демократії.
Так само ми вірили, що в Євросоюз нас не приймають виключно через гігантський рівень корупції. Але Віктор Орбан і Роберт Фіцо розбудили українців з цього приємного сну і пояснили, що лише самовдосконаленням справу не залагодити. Та й взагалі, боротьба з корупцією, адаптація законодавства, транспарентність і громадський сектор – це більше про «шлях», а не про «ціль». Таке життя самурая. І не можна сказати, що євробюрократи роками просто дурили наївний Київ новими відмовками, бо вони такі цинічні. Швидше за все, європейські політики теж стали жертвами самогіпнозу, заручниками своїх же слів. Коли «консенсус», «інклюзивність», «зелений перехід» заполонили владні коридори, расизм, ресентимент і банальний підкуп нікуди не зникли із реального життя. І на цьому в затишний ЄС спочатку заїхали росіяни, а тепер «з ноги» вриваються американські нові праві. Які мають діаметрально протилежні тлумачення для таких звичних понять як «демократія», «ЄС» чи «воля народу».
Тобто наївними були не лише українці. Шкода навіть дивитись на те, що творить зараз із європейською частиною НАТО адміністрація Дональда Трампа, а головне – як реагують на ці випади самі «жертви харасменту», як вони ховаються за звичним бажанням заговорити проблему в стилі «це неприпустимо, адже фаза консультацій просувається швидкими темпами». Консультації, консенсус і процедури для Європи, це те саме, що «дух Анкориджа» для Росії – дуже важливо, але ніхто не може пояснити, чим це зараз має допомогти.
НАТО це оборонний союз. Проблема в тому, що європейці читають «оборонний», а Трамп – «союз». З точки зору Європи, американці вторглися в Іран, а ті вважають, що захищаються від майбутньої ядерної війни (так, це дуже і дуже нагадує ще одну країну). Трамп ставить ультиматуми, в Брюсселі ж чують погрози. Зрештою, для Вашингтону європейці – більше клієнти, ніж партнери. Європейці ж наполягають на протилежному. Що ж буде, якщо до влади в США прийде «покоління Венса», для якого Європа – це геть не те, що прийнято вважати сьогодні?
Що цікаво – це все не є спробою «заднім числом» розповісти історію в зручному для себе світлі, до такого часто вдаються навіть провінційні політики, це відбувається буквально в режимі он-лайн. Можливо, рецепти Антоніо Грамші щодо побудови «культурної гегемонії» припали до душі не лише його ідеологічним послідовникам, а й ворогам. І вийшло так, що тепер кожен – сам собі творець «метаполітики», адаптує під свої інтереси мову, цінності, смисли і так далі. А на виході, замість «інтелектуальної реформи» маємо купу політиків зі «своїм дискурсом». Послухати кожного – доволі цікаво, як звести до купи – абсолютно незрозуміло.
P.S.: І це ще нам не продемонстрували, що означають слова Сі Цзіньпіна про те, що Китай – неподільний, і не допустить незалежності Тайваню. Тут так само варіантів може бути безкінечна кількість, залежно від ситуації. Особливо на фоні візиту лідерки опозиційної партії Тайваню «Гоміньдан» в гості до Пекіна і милих переговорів з лідером Китаю.
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA