Мемуари екс-генсека НАТО Єнса Столтенберга, які наробили багато шуму останніми днями через пасажі про його «діалог із Москвою» з перспективою залишити без фактичного захисту східних союзників, вкотре нагадали українцям, що життя жорстоке і несправедливе. Як свого часу нагадали про те саме мемуари колишньої німецької канцлерки Ангели Меркель. Це свого роду заперечення вислову «двічі в одну річку не ввійдеш» - українці не можуть ввійти в неї уже набагато більше, ніж два рази, але кожного разу ця «річка» одна й та сама, і чомусь дуже нагадує болото. Навряд чи в нашому публічному просторі тепер буде переосмислено позицію стосовно «агента Краснова», який назвав НАТО «паперовим тигром» - але на це і так надії було мало. Все-таки українці «думають серцем», а серцю не накажеш… Країнам Балтії, можна сказати, пощастило, що апетити Москви, як завжди, виявилися значно більшими за те, що готовий був запропонувати Росії тодішній генсек НАТО. А інакше не виключено, що союзницькі війська дійсно були б виведені «на лінію 1997 року», залишивши Східну Європу на поталу тим, хто «ніколи ні на кого не збирався нападати».
Проте цікаво, як тепер зміниться поняття «єдність НАТО», «кожен дюйм території» та інші заспокійливі риторичні прийоми, особливо на теренах Балтики. Все таки, приказка «порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих» більше пасує до ситуації, аніж «один за всіх, і всі за одного». З Україною ситуація взагалі виглядала пропащою, бо слова Джо Байдена про «захист кожного дюйма території НАТО» були явним сигналом для Росії, що за територію України ніхто заступатися не збирається. Дійсно, головне ж не допустити ескалації та підвищення цін на бензин в США напередодні президентських виборів. Таким чином, готовність «здати» всіх, кого не шкода, зберігши при цьому лице – ось це було головною стратегією «цивілізованого світу» тих часів. На щастя, Росія знову переоцінила свої сили та слабкість своїх противників, тому вимагала більшого.
Щоб тверезо оцінити ситуацію, потрібно повернутися в недалеке минуле і пригадати собі, для чого власне НАТО створювалося та чим воно було фактично, а не лише згідно статутних документів. І наскільки ця конструкція в принципі може бути актуальною в нинішніх умовах. На початку Холодної війни в США був один екзистенційний ворог – СРСР. Щоб протистояти Москві, Вашингтон мав бути присутнім в Західній Європі, Західна Європа мала бути достатньо озброєна, але не настільки, щоб Німеччина могла знову загрожувати світовому спокою. Так само і ЄС формувався не як територія достатку і бюрократичного сибаритства, а як механізм недопущення нової війни всередині Європейського континенту – через взаємозалежність виробництва перш за все вугілля і сталі. Коли Захід переміг у Холодній війні, НАТО почало розширюватися, але по суті втратило свій первинний зміст, перетворившись на такий собі елітний безпековий клуб.
Сучасний екзистенційний виклик для США – це Китай, і він аж ніяк не націлений на Північну Атлантику, як свого часу був націлений СРСР. Від колишнього протистояння з Москвою залишилося лише ядерне стримування, а звідси – потреба контролю над Арктикою. Уже навіть з географічної точки зору НАТО стає менш актуальним. Для Америки більш важливою є Західна Півкуля, обмеження наркотрафіку, поширення екстремізму та радикального ісламізму, хакерські атаки з боку КНР, КНДР, РФ, Східна Азія як промисловий хаб. Усі ці загрози, як нескладно здогадатися, дуже слабо зачіпають європейських союзників. Особливо це стало помітно під час війни США та Ізраїлю проти Ірану – європейці могли б хором заспівати звичну пісню «Не твоя війна», тоді як Трамп лютував і вимагав втручання. В принципі, це дзеркально відображає позицію США стосовно війни Росії проти України.
Тут, як завжди в таких випадках, перед членами НАТО стоїть вибір між двома варіантами: реформувати існуючу структуру або, як вчить американська ковбойська мудрість – «якщо кінь здох, пора з нього злізати». Вирішувати це, звісно, не українцям, нас і так на цього коника ніхто не збирався садити. Для нас же новими барвами заграла рішуча відмова Трампа приймати Україну – бо кому воно в принципі треба. Та й для чого тратити час і ресурси на майже мертву справу, тим більше, якщо її можна вигідно «продати» росіянам у вигляді неймовірної поступки.
Аналогічна ситуація, до речі, і в «московському НАТО» - ОДКБ. Якщо подивитися нещодавню розмову Путіна з Пашиняном, там теж, здається, «все». Адже змінилися фундаментальні умови, тепер Америка, а не Росія, є гарантом безпеки на Південному Кавказі – і ОДКБ як інструмент російського контролю над колишніми васалами стала в цьому регіоні неактуальною. Хоча як інструмент для збереження лояльних до Москви автократій в центральній Азії теж може продовжити існувати певний час. Цікавим є таймінг, встановлений Путіну Пашиняном: Вірменія формально доти залишиться в ОДКБ, допоки Росія продаватиме їй газ зі знижкою.
Що ж, період «жирних років» кінця Холодної війни ми як країна успішно профукали. Ясно, що багато представників української «еліти» казково збагатилися за цей час, але як країна ми цей час втратили. Тоді як країни Балтії врятувалися, отримавши принаймні тимчасовий захист від «паперового тигра». Тепер, оскільки світ не терпить пустоти, вакуум безпеки буде заповнюватися найбільш ефективними і актуальними моделями співпраці. А НАТО буде спокійно собі існувати, як існує ООН, паралельно з БРІКС та новими геополітичними «тарифними комбінаціями» імені Дональда Трампа. У випадку з Україною це було не так очевидно, як у випадку з Іраном, через географічну близькість до Європи. Натомість в Ірані нафтова індустрія, якщо не буде захоплена Трампом, буде сильно пошкоджена або й знищена – щоб не дісталася Китаю. Будуть створені, а деякі уже почали працювати, альтернативні шляхи доставки вуглеводнів з регіону. Подорожчання нафти найменше торкнеться самих США, оскільки Америка сама є експортером. А от споживачам, як і країнам Близького Сходу, потрібно думати над новими форматами безпеки. При чому чітко обирати реальну сторону конфлікту: Пекін чи Вашингтон. Наскільки важливо не хитатися між цими двома центрами сили ми скоро побачимо на прикладі французького президента Емманюеля Макрона.
Світ рухається в бік побудови нових васальних залежностей, поєднаних із трансакційною співпрацею гравців. Визначати контури цих стосунків найближчим часом буде протистояння США з Китаєм та його групою підтримки (Росією, КНДР та Іраном). Нам же важливо при цьому не забувати все таки про морально-етичні принципи, про цивілізаційний вибір і тому подібні речі. Адже бавлячись в Realpolitik, але не маючи для цього достатніх можливостей, можна опинитися біля розбитого корита. Оскільки, живучи у світі парадоксів, надто часто доводиться спостерігати, як найбільш полум’яні борці за правду і демократію виявляються в голові колони тих, хто готовий домовлятися з диктаторами і жертвувати союзниками. Тоді як «цинічні бариги» є явно зацикленими на теорії зіткнення цивілізацій і збереженні свої «історичної цінності»…
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA