Коли мова заходить про інформаційний шум, на думку одразу приходить король цього жанру – американський президент Дональд Трамп. Так, Трамп досягнув вершин у своєму словоблудді й запросто може заперечити самого себе кілька разів під час одного виступу. Чого більше в манері поведінки Трампа – акторства (стендаперства), ролі нічим не обмеженого розбалуваного вередуна чи нахабного горлохвата – вирішувати кожному з нас. Але як би не хотілося маніпуляторам образом Трампа приховати те, що президент Америки має конкретну мету й застосовує гібридну технологію для її досягнення, факти говорять самі за себе. Щоб на цьому завершити приклад Трампа, треба чітко окреслити його цілі та перші досягнення.
Стратегічною метою Трампа є встановлення контролю (особисто ним) над головними енергетичними потоками – венесуельською та іранською нафтою, а також основними шляхами її постачання на ринок. Завдяки цьому в нього з’являться важливі «аргументи» на переговорах із Китаєм. Заради цього вся ця катавасія й зачиналася. У ході цієї «катавасії» Трамп ще сподівається (на жаль) послабити, якщо не розвалити ЄС, перетягнути на свій бік Росію (марна справа) і створити щось більш оперативне на базі НАТО. Варто пам’ятати також, що Дональд Трамп узявся переформатувати світовий порядок (на свій розсуд) і знищити «глибинну державу». Щоправда, руйнування осоружної deep state у нього часто дорівнює знищенню демократичних інститутів. І на цьому годі з прикладом Трампа.
Технології використання інформаційного шуму
Питання використання інформаційного шуму в цифрову добу є набагато масштабнішим і глибшим. Тому що інфошум – це не хаос, а часто керовані технології, спрямовані на переключення або відвертання уваги. Метод «потоплення» в інформаційній масі й викликання відчуття зневіри, апатії та безпорадності. Тобто інформаційний шум – це не просто хаос, а інструмент цензури нового типу. Що важливо: якщо раніше інформацію приховували, забороняючи її, то сьогодні її «ховають», роблячи невидимою серед тисяч неважливих повідомлень. У таких умовах головним ресурсом стає не доступ до даних, а вміння їх фільтрувати. Хоча б знаходити відповідь на питання: кому це вигідно.
У цифрову епоху надлишок даних використовується не тільки як димова завіса для реалізації прихованих стратегій. В умовах боротьби «за увагу» контроль над порядком денним є важливішим за володіння істиною. Таким чином, керування інформаційним шумом має на меті не тільки контроль за настроями, а й партійно-політичну мобілізацію. Спрощено кажучи, керований інформаційний шум – це сучасний і удосконалений різновид старої пропаганди. Тому необхідно розібратися в ключових механізмах цього явища.
Переключення та відвертання уваги
Найчастіше інформаційний шум створюється не для того, щоб повідомити щось нове, а щоб «перекрити» небажану тему. Коли, наприклад, з’являється гостра проблема (скандал, провал реформи), у медіаполе вкидається щось абсурдне або емоційне. Усі кидаються обговорювати дивну заяву чи другорядну подію, забуваючи про реальну кризу. Досить часто застосовується метод «пересичення», коли створюються десятки суперечливих версій однієї події, щоб аудиторія відчула втому й втратила інтерес до пошуку її суті.
Імітація діяльності
Імітація бурхливої діяльності також належить до найпоширеніших маніпулятивних методик, коли замість конкретних дій створюється ілюзія руху через потік пресрелізів, форумів та «стратегічних нарад». Зрозуміло, що сюди ж належить так званий медіаактивізм без результату. Політик може щодня звітувати про «контроль ситуації», створюючи шум навколо процесів, які не мають реального впливу на життя громадян. Популярний спосіб «поховати» проблему – в інформаційному шумі бюрократичних процедур. Нашим громадянам стали добре відомими формулювання: «взяв під особистий контроль», «створено тимчасову слідчу комісію», що на практиці часто означає, що справу «поховали». А якщо хтось і наполягатиме на звіті ТСК, то хіба опозиція до чинної влади, яка вкотре інструменталізує тему не для вирішення проблеми, адля політичної боротьби.
На окрему увагу заслуговують інформаційні кампанії навколо громадського активізму. Безперечно благородна справа – рух за звільнення полонених із російської неволі. Справа дійсно важлива в міжнародному масштабі, але недієва на локальному рівні. Загалом громадський рух за звільнення полонених є одним із найпотужніших і найбільш стабільних проявів громадянського активізму, поки не трансформувався з емоційного пориву у професійно організовану кампанію. Знову ж таки, мова лише про рух усередині України. Треба віддати належне Асоціації родин, Координаційному штабу, які працюють із Червоним Хрестом та ООН і не дають зникнути темі з порядку денного. Кампанія «Free Azov» добре працює за кордоном, бо привертає увагу міжнародної спільноти до проблеми. Проте, наприклад, у Львові чи інших українських містах вона втратила свій первісний сенс. Перетворилася на голий активізм, бо інакше – чого можна вимагати від таких самих звичайних громадян? Як вони можуть вплинути на ситуацію зі звільнення українських полонених Росією: автопробігами у Львові, плакатами в кав’ярнях Києва або вуличними перформансами в Тернополі? До кого звертаються ці акції?
Спостерігаючи за таким інформаційним шумом, складається враження, що цю справу знову ж таки інструменталізували для прихованої боротьби з центральною владою. Організатори акцій чудово розуміють, що Росія свідомо блокує повернення бійців «Азову», використовуючи їхній полон як елемент тиску на українську владу. А з іншого боку, ніби дорікають, що Київ недостатньо робить для їхнього звільнення, пропускаючи саму суть: обмін військовополоненими – це дуже складний процес, у якому беруть участь аж ніяк не «ялова» ООН, а такі країни, як, наприклад, Саудівська Аравія. А згаданий активізм працює виключно на те, щоб утвердити у суспільній свідомості думку, що влада нібито боїться повернення справжніх патріотів і тому не дуже хоче їхнього звільнення.
При цьому зовсім ігнорується факт обміну Віктора Медведчука у вересні 2022 року на 215 воїнів, 108 із яких були «азовцями». Серед звільнених було п’ятеро топкомандирів «Азову», які продовжили боротьбу з ворогом. Попри це, кампанія «Free Azov» не припиняється, хоча й має подвійне значення. З одного боку, вона підсилює позицію України на міжнародній арені, демонструючи єдність суспільства у питанні повернення героїв. З іншого – створює постійний тиск на військово-політичне керівництво, вимагаючи результатів у ситуації, де ключі від тюрем знаходяться в Кремлі. Зате багато причетних можуть себе заспокоїти, що справно виконують свій громадянський обов’язок.
Інформаційні спецоперації (ІПСО)
Це скоординовані заходи для впливу на настрої суспільства або прийняття рішень. Найважливішою тут є каналізація гніву. Зазвичай дія спрямована на розбурхування незадоволення в суспільстві. Йдеться про дуже широкий спектр актуальних проблем, які не вирішуються в суспільстві або від яких влада дистанціюється, оскільки не бачить конкретних шляхів вирішення. Прикладом цього в сучасній Україні є тема «несправедливої мобілізації». Поки проблема замітається під килим або для неї встановлюються рамки «прокрустового ложа» – «патріоти-державники проти ухилянтів», – вона переміщується в неконтрольований владою простір соціальних мереж, де люди можуть висловити не тільки обурення несправедливими фактами, а й де накопичується анонімний «народний гнів». Кінетичну силу якого можуть використати як внутрішні борці за політичну владу, так і ворог.
При цьому в цій дихотомії «за чи проти» залишається осторонь маса важливих моментів: корупція в ТЦК та ВЛК і уникнення громадянами виконання конституційного обов’язку захищати країну. Ігнорування у відкритому інформаційному полі теми «бронювання» чи звільнення в запас заможніших і примусової мобілізації бідніших робить ведмежу послугу майбутньому держави Україна. Дихотомічне висвітлення цієї теми веде до того, що «справжнє» обговорення переміщується в соціальні мережі, де емоційно розбурхані люди знаходять собі подібних – покривджених і безголосих. І було б дивно, якби цим не скористалися політичні опоненти влади й особливо ворожа пропаганда.
Окремі політики, у погоні за кон’юнктурою та прихильністю майбутніх виборців, уже давно «осідлали» тему мобілізації й влаштовують показові шоу. Ця тенденція набуває широкого розмаху, і от уже навіть у середовищі опозиційної «Європейської солідарності» намітився свого роду розкол, який насправді є проявом заздрості та обурення щодо свого однопартійця Олексія Гончаренка, який «дозволив» собі хайп за рахунок рідної партії. Змінився також тон багатьох чинних політиків з інших середовищ, яких налякала інформація про формування прихованої «партії ухилянтів», що загрожує стати однією з найбільш чисельних. Тому помітна зміна риторики навіть у ставленні до мобілізації. Частішими стали обіцянки й з боку влади, що от-от новий міністр оборони запровадить реформу мобілізації. Але джин уже вилетів із глечика й почав виконувати бажання всіх недосяжних мешканців соціальних мереж, зокрема, на жаль, маніпульованих російською ІПСО.
Просування своїх, дискредитація конкурентів та спроби «повернення» у владу
В умовах шуму легше маніпулювати репутаціями, оскільки перевірка фактів вимагає часу, якого в людей немає. А в умовах війни й практично відсутньої відкритої політичної боротьби такі прийоми, як «білий шум» для «своїх» та чорний піар через анонімні вкиди компромату під час інфошторму для конкурентів, виходять на перший план. Видимий інструментарій політичної боротьби досить обмежений, тому доводиться вдаватися до нагнітання інформаційного шуму, за яким просувати ідеї критики «військово-політичного керівництва» й протиставляти себе як альтернативні центри сили. Причому такі, що «вміють і знають краще» за урядовців і в будь-який момент можуть їх замінити або принаймні долучитися у вигляді членів «уряду національної єдності».
Тут у хід ідуть різного роду інформаційні маніпуляції: тема децентралізації та вилучення «військового ПДФО», коли під виглядом турботи про обороноздатність громад (мовляв, «ми на місцях швидше купуємо дрони») місцева влада фактично атакує фінансову вертикаль президента. Також позиціонування, що центральна влада «грабує» громади, і водночас можливість зняти з себе відповідальність за недофінансування певних міських програм, перекладаючи провину на Київ. Просування тези, що місцева влада справляється з викликами війни краще, ніж державні інституції. А також медійна активність навколо «тиску на місцеве самоврядування», коли будь-які розслідування правоохоронних органів щодо місцевої влади подаються через призму політичного замовлення. Усе це створює інформаційний шум, у якому суть претензій (корупція чи некомпетентність) розмивається, а на перший план виходить образ «борця за демократію та самоврядування».
Загалом це форма інформаційної спецоперації, де без прямого звинувачення президента формується негативне ставлення до нього і його команди. Це класичний приклад того, як під «інформаційним шумом» господарських та волонтерських питань ведеться підготовка до майбутніх політичних циклів. На жаль, доводиться констатувати, що подібного роду інформаційні кампанії дуже часто теж «накладаються» на ворожі ІПСО.
На завершення
Продовжуючи аналіз, варто було б зануритися у глибші механізми того, як «інформаційна завіса» змінює саму природу політичного та соціального життя. Коли шум стає системним, він трансформується з тимчасової тактики у стратегію керованого хаосу. Найбільш поширеним наслідком використання інформаційного шуму стає ерозія інституту експертності, оскільки шум працює на знищення довіри до тих, хто може професійно розібрати маніпуляцію. Передусім ідеться про «експертний спам»: поява в ефірах десятків «політологів» та «аналітиків», які говорять упевнено, але суперечливо, працює на те, щоб змусити реципієнта подумати: «Ніхто нічого не знає, правди не існує, кожен каже своє».
Це також дискредитація фактчекінгу: оголошення будь-якого викриття маніпуляції «замовною атакою» або «фейком від конкурентів». Це створює шум другого рівня, де обговорюють не саму брехню, а те, хто її викрив. Важливу функцію в сучасних умовах відіграє технологічне посилення – алгоритми та ботоферми. Це свідчить про те, що сучасний інформаційний шум не є стихійним; він автоматизований. Використання великих даних для того, щоб кожна група «шуміла» про те, що болить саме їй, розбиває суспільство на ізольовані групи, які не чують одна одну. Досить часто соціальні мережі не видаляють важливу інформацію – вони просто знижують її охоплення, водночас штучно піднімаючи в топ «шумові» теми, що викликають хайп.
Перебуваючи в інформаційному шумі, людям хочеться закритися від нього. Настає інформаційна перевтома, коли мозок отримує занадто багато тривожних сигналів одночасно і вмикає захисний механізм – байдужість. Це ідеальний стан для масових маніпуляцій. Мало того, постійний шум навколо дрібних сварок заважає формувати стратегічне бачення, а життя «від скандалу до скандалу» робить залежним від наступних ін’єкцій.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA