Стосовно Китайської Народної Республіки, очолюваної Компартією (КПК) і особисто товаришем Сі, в нашій інформаційній реальності склалася доволі дивна ситуація – всі розуміють масштаб, вплив та можливості Китаю, але зайвий раз воліють про них не згадувати. Такий собі геополітичний Волдеморт, який перебуває в тіні не тільки, коли йдеться про російську агресію в Україні, але й навіть в контексті американсько-ізраїльської операції в Ірані.
Навряд чи нашим «експертам-міжнародникам» дійсно йдеться про те, щоб колись отримати підтримку Інституту Конфуція, та й звичка писати «Піднебесна» зовсім не означає, що автор є агентом впливу КПК. Простіше, а отже й вірогідніше пояснення – що проблема у завуженому горизонті аналізу. У намаганні звести все до звичних ще з дитинства стереотипів про «американську воєнщину» та доброго Джекі Чана. А також до свіжих історичних прикладів типу американського вторгнення в Ірак, боротьби з ІДІЛ тощо. Береш, наприклад, «Бурю в пустелі», додаєш трохи «талібів», трохи «курдського питання» – і ось ти вже спеціаліст-сходознавець. А до Китаю які можуть бути питання?
Але з часу формування цих стереотипів світ доволі сильно змінився, і на фоні тотальної «війни всіх проти всіх», за відсутності «американського світового поліцейського» чітко проступають контури нового центру сили – КНР. Проте Китай вперто «не помічають», натомість голосно і влучно звучать простіші «діагнози». Що удари США по Ірану – це те саме, що вторгнення Росії в Україну. Або, що США воюють в Ірані за безпеку Ізраїлю. В ізраїльтян дійсно варто вчитись тому, як використовувати силу потужнішого партнера в своїх інтересах, проте Америка воює далеко не за безпеку Єрусалиму. А за контроль над нафтовими потоками в Китай, який своєю чергою контролює рідкісноземельні матеріали на цій планеті. Маючи контроль над майбутнім китайської нафти та газу, Вашингтон зможе говорити з Пекіном принаймні на паритетних позиціях, як дві взаємозалежні країни. Тому що станом на зараз відповідати на «рідкісноземельний шантаж» Пекіна Америці нічим.
І тут ми повертаємося до «іранської авантюри Трампа», в якій все виглядає абсурдно і беззмістовно, якщо дійсно не помічати Китай. Який із сучасним іранським режимом має довгу історію взаємовигідної співпраці. Китай є основним покупцем іранської нафти, як донедавна був основним покупцем венесуельської. І можна здогадатися, що платив своєму партнерові не лише юанями. А й справді, чим іще можна пояснити живучість наскрізь корумпованого теократичного режиму в умовах санкцій, що тривають десятиліттями? Невже отак просто взяв і «навчився обходити обмеження»? Дивовижно. Можна було б запідозрити, що іранських ісламістів підтримують китайські комуністи, оскільки й одні, й другі вважають Захід ворогом. Але ні, це ж «Піднебесна», у них стратегія на століття, а інтелектуальна гра «го» така ж поширена в робітничих масах, як кунг-фу…
Проблемою є те, що США не розглядають своїх потенційних ворогів як повноцінну "вісь". Більшість американських аналітиків вважає, що співпраця Китаю, Росії, Ірану та Північної Кореї є ситуативною, що у всіх цих режимів принципово різні інтереси та принципи, через які просто неможливо оформити справжній союз. Але Китаю союз і не потрібен, йому потрібні васали-варвари, щоб виконувати для квазі-комуністичної імперії брудну роботу. І на цю роль Іран та Росія надаються дуже навіть непогано. При чому, чим гірше йтимуть справи в Росії та Ірану, тим краще для Китаю, тим міцнішою буде «дружба» диктатур, з якої нема хорошого виходу.
До речі, українці мали б пам’ятати (принаймні на прикладі заводу «Мотор-Січ») про те, що співпраця з Китаєм – це ніколи не «просто економіка», це завжди політика. А ще Китай – це підтримка Росії у війні з Україною (товарами подвійного призначення, технологіями, купівлею нафти й газу, не порівняти з тим, що з Китаю отримує Україна). Це й «особливі» стосунки з Білоруссю, Сербією та Угорщиною. Це тиск на Литву через представництво Тайваню, намагання «допомогти ЄС протистояти Трампу» та десятки інших прикладів агресивної експансії по цілому світу. Якщо це «го з прицілом на століття», тоді метою Пекіна є хаос та деградація за межами своїх кордонів. Або це ніяке не «го», що виглядає більш реалістично.
Попри всю інформаційну «беліберду», яку продукує Дональд Трамп, Вашингтон системно переслідує цілком раціональну мету – зробити Пекін залежним від Америки через контроль нафтових потоків. Ця залежність, якщо говорити про Україну, може при бажанні американців трансформуватися або в тиск на Москву з вимогою припинити війну в Україні, або принаймні у зменшення та подорожчання ресурсів для цієї війни. Якщо вірити публічним заявам та офіційним документам, американці думають, що «відлучення» Китаю від іранської нафти зробить Росію більш суб’єктною у стосунках з Пекіном, а це в свою чергу зменшить загрозу повного переходу Москви під китайський протекторат і відкриє шлях до американсько-російської співпраці. Тобто вони так і не втратили надію відірвати Росію від Китаю.
Отже, якщо не зауважувати Китай в двох головних актуальних війнах, а бачити виключно те, який Трамп аморальний ідіот, то що далі? Які наші дії? Вболівати за Іран? Радіти розвалу НАТО, бо «а я ж казав»? Сподіватися на Китай? А який «мир» він може нам запропонувати, якщо його головна мета – похитнути позиції Заходу, використовуючи при цьому власну робочу силу, а також армію Росії та іранський КВІР? Поки США застрягли в Ірані, а Росія тероризує Європу і атакує Україну, Китай має розв’язані руки проти Тайваню. Китаю не потрібен мир в Україні, а його послаблення через відрубування вже другого «нафтового рукава» нам лише на руку. Тому доведеться вболівати за Трампа в Ірані, як би не страждала при цьому тонка душевна конструкція естета.
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA