Здається, ніхто не буде сперечатися, що метою спільної американсько-ізраїльської військової операції є повалення іранського режиму, ослаблення, якщо не ліквідація, одного з центрів підтримки та поширення міжнародного тероризму. Для Сполучених Штатів це серйозна заявка на роль розпорядника в найбільш складному регіоні планети та посилення позицій у протистоянні з Китаєм. Тому участь США в операції проти Ірану – це важливий, але все-таки епізод у глобальному протистоянні сил, вибиття важливої ланки «осі зла»: Москва-Тегеран-Пекін, без чого про зупинку захоплення світових ресурсів «віссю» нема й мови. Доказом цього є попередній період ліберально-демократичного сповзання у прірву.
Для Ізраїлю це найкраща нагода позбутися найбільшої постійної загрози для свого існування – знищення потужностей головного спонсора терористичних антиізраїльських структур типу «Хезболли» та ХАМАС. Загрози з боку 90-мільйонної країни, яка останнім часом критично наблизилася до виготовлення ядерної зброї, поява якої в арсеналі теократичного Ірану цілковито змінила б розклад сил у регіоні Близького Сходу і поставила б під загрозу фізичне існування держави Ізраїль. Саме тут і криється таємниця ізраїльського «поспіху» і швидкої «згоди» американського президента на проведення військової операції – президента, який дотепер захоплювався колекціонуванням «завершення воєн».
Забігаючи наперед, треба сказати, що мета США та Ізраїлю в цій війні спільна: ліквідація загрози з боку Ірану. Але цілі суттєво відрізняються. Якщо ціллю президента Трампа є поставити під свій контроль енергетичні ресурси Ірану, здобувши цим перевагу на важливих переговорах із Китаєм, то Ізраїль прагне максимального знищення потенціалу противника, вбиваючи його очільників та завдаючи непоправних втрат економічному потенціалу країни. Бажано до рівня, коли Тегеран ще довго не зможе піднятися на ноги. Варто додати, що Ізраїль вирішив скористатися нагодою через зміну американської стратегії і тактики за часів Трампа. Але про все за порядком.
Контроль над ресурсами замість «експорту демократії»
Бізнесмен Трамп не переймається «експортом демократії», не зважає на характер режиму, який буде встановлений у результаті втручання американців. Для нього особисто найважливішим є контроль над ресурсами. Він апріорі впевнений у тому, що американська модель є найкращою і найдосконалішою, а тому «підкорені» країни мають присягнути в лояльності цій системі. Тому Трамп від самого початку заявив, що не збирається боротися за встановлення демократії після падіння режиму аятол в Ірані. І це дуже важливо.
Для пояснення цих змін потрібно зробити короткий аналіз поведінкових моделей попередніх американських тактики і стратегії, зокрема щодо втручання у внутрішню політику, проведення наземних операцій, рекрутування у владу та спроб підтримки нового уряду, а також забезпечення йому відповідних умов для управління. Треба сказати, що інтервенції з подальшим «експортом демократії» з гучним тріском провалилися в Іраку і найбільше – в Афганістані.
До слова, американська інтервенція в Іраку та знищення режиму Саддама Хусейна залишили по собі два негативні геополітичні наслідки: перетворення Ірану на головного гравця в регіоні Близького Сходу, а ліквідація лідерів «Аль-Каїди» та війна дали поштовх появі ще більш радикальної ІДІЛ. Тобто Іран став лідером завдяки тому, що американці зруйнували режим Хусейна в Іраку, який багато років слугував противагою Тегерану. В результаті порушився баланс, що досягався, як не дивно, завдяки ірано-іракській війні.
Уроки «афганського синдрому»
Проте ще більше уроків американці змушені були зробити зі своєї «афганської кампанії». Офіційною метою інтервенції в Афганістан було знищення «Аль-Каїди» та «Талібану», який надав їй притулок. Тобто помста і ліквідація терористичних утворень та їхніх союзників за теракти 11 вересня 2001 року. Правління «Талібану» вдалося усунути за лічені місяці, а от впоратися з партизанською війною – ні. Тепер можна впевнено стверджувати: американці застрягли в Афганістані передусім тому, що спробували побудувати демократичну державу в країні з племінним устроєм, а спроби навчити афганську армію воювати самостійно провалилися через корупцію та відмінну від західної морально-етичну систему.
За двадцять років війни в Афганістані загинули 2461 військовий, і понад 20 тисяч були поранені. Америка витратила 2,3 трильйона доларів, що за теперішніми цінами дорівнює 15-20 «планам Маршалла» з відбудови Західної Європи. А в результаті отримала ганебну втечу з Афганістану і повне повернення до влади «Талібану». І якщо абстрагуватися від форми подачі Трампом зміни американського курсу, то він виглядає найбільш притомним. Саме спадщина «афганського синдрому» дала команді Трампа можливість заговорити про стягнення «плати за безпеку», зокрема з Тайваню та країн НАТО, а також відмовитися від так званого «будівництва націй». На підставі чого міністр війни США Піт Геґсет заявив: «Ми прийшли, знищили ціль і пішли».
Це означає, що Дональд Трамп і його нинішній міністр Піт Геґсет дивляться на Іран не як на «неправильну державу», яку треба виправити, а як на ворожу корпорацію, яку треба збанкрутувати або змусити до вигідної угоди. Досвід Афганістану та Іраку переконав Трампа, що спроби нав’язати західні цінності країнам з іншою культурою –марна трата американських грошей та життів. Трампу байдуже, хто керує Іраном – аятола чи світський лідер, – доки цей лідер не заважає американським інтересам, не будує ядерну бомбу і не атакує Ізраїль. Трамп визнав, що демократизація потребує «будівництва нації», що коштує мільярди, а, на його думку, ці гроші мають залишатися в США.
Стратегічний план Трампа
Замість того щоб міняти прапори в Тегерані, Вашингтон взявся реалізувати план, який складається з наступних етапів. Перший – це «кінетична демілітаризація», яка не передбачає захоплення територій, а методичне знищення ядерних центрів, заводів із виробництва дронів «Shahed» та балістичних ракет, а також морської інфраструктури КВІР. Розраховуючи, що без «зубів» іранський режим перестане бути регіональним гравцем.
Наступною є фінансова сфера. План Трампа полягає в тому, щоб повністю відрізати Іран від світових ринків, запровадивши нафтову блокаду, і зробити більш «слухняним» та поступливим Китай. У ситуації з блокадою Ормузької протоки Іраном США найменше постраждають, оскільки мають власні запаси нафти і газу. А от європейським країнам, схоже, не вдасться відсидітися збоку під гаслом «це не наша війна». Підвищення цін на нафту розглядається урядом Америки як тимчасове явище і залежатиме від того, як довго триватиме операція з пацифікації іранського режиму або чи почнуть Китай та інші більш вразливі країни тиснути на Іран.
Ну і як тут обійтися без знаменитої трампівської «deal». Трамп очікує, що коли іранська економіка почне падати, а військові потужності будуть розбиті, режим сам прийде за стіл переговорів. І тут його умовами будуть: повна відмова від ядерної програми (навіть мирної), припинення фінансування «Хезболли», хуситів та іракських проксі. Трамп готовий навіть залишити нинішню владу в Тегерані, якщо вона стане «нормальною державою», яка просто продає нафту і не втручається в геополітику.
У його баченні Іран має стати чимось на кшталт «великої бензоколонки з обмеженими правами». Він хоче бачити Іран ізольованим від Китаю та Росії, але інтегрованим у світову економіку на правах постачальника ресурсів, який не має права голосу в питаннях безпеки. Ключова цитата Трампа від січня 2026 року: «Ми не прийшли туди, щоб вчити їх, як голосувати. Ми прийшли, щоб вони перестали вбивати наших людей і створювати бомби. Коли вони це зрозуміють – ми зможемо робити бізнес. Якщо ні – вони залишаться в кам’яному віці, але це буде їхній власний кам’яний вік».
Американсько-ізраїльські розбіжності щодо фіналу війни
Як видно, в цю військову стратегію цілком і повністю вписується спільна американсько-ізраїльська операція в Ірані, яку точніше було б назвати ізраїльсько-американською, оскільки саме Ізраїль наполягав на негайному проведенні операції. Ізраїльську ініціативу можна легко зрозуміти. Трамп переслідує геополітичні вигоди, намагаючись поставити під свій контроль багаті ресурси Ірану та Венесуели, відсікаючи від них Китай. Але щодо тактичних цілей між Вашингтоном та Єрусалимом існує низка розбіжностей.
Вони стали більш видимими після заяви Тулсі Габбард, директорки національної розвідки США, яка прозвучала під час слухань у Комітеті з розвідки Палати представників 19 березня 2026 року. Вона стала офіційним підтвердженням того, що, попри спільну військову кампанію проти Ірану (відому як операція «Epic Fury»), Вашингтон і Єрусалим мають принципово різні погляди на «фінал» цієї війни.
По-перше, американці та ізраїльтяни розходяться в об’єктах ураження. Габбард чітко розмежувала військові пріоритети двох країн: цілі США зосереджені на військовому потенціалі. Трамп наказав знищити потужності для запуску та виробництва балістичних ракет, а також флот КВІР (зокрема мінно-загороджувальні можливості), які загрожують світовій торгівлі та американським базам. Цілі Ізраїлю сконцентровані на знешкодженні керівництва режиму: ЦАХАЛ проводить операції з ліквідації вищих посадових осіб, а стратегічною метою бачить колапс самого режиму.
Заява Габбард також з’явилася на тлі скандалу навколо іранського газового родовища Південний Парс. Схоже, Трамп вимагав, щоб енергетична інфраструктура залишалася недоторканою, аби уникнути стрибка цін на нафту та газ у світі. Ізраїль, попри ці вимоги, завдав удару по Південному Парсу. Саме тому Габбард підкреслила цей факт як доказ того, що Ізраїль діє за власним планом, який не завжди узгоджується з Білим домом.
І найбільше розходжень існує щодо так званої угоди проти «повного краху». Трамп хоче довести Іран до стану, коли режим буде настільки ослаблений, що погодиться на «нову велику угоду» на умовах США. Натомість Ізраїль не вірить у жодні угоди з тегеранською теократією і прагне її повного знищення, навіть якщо це призведе до хаосу в регіоні. Поява Габбард із поясненнями переслідувала свої окремі цілі. По-перше, показати американцям, що Трамп не «втягнутий» у війну Ізраїлем, а веде власну, обмежену операцію. Це була відповідь на звинувачення конгресменів (зокрема Хоакіна Кастро), що США стали «інструментом» у руках Нетаньягу. По-друге, це можна розцінити як сигнал про підготовку до переговорів. Озвучуючи ці відмінності, США дають сигнал іранським елітам, що вони не прагнуть знищити країну, а лише її ракети, що залишає вікно для дипломатії, яке Ізраїль намагається зачинити.
Український резон
В інтересах України лежить якнайшвидше завершення операції в Ірані та розблокування Ормузької протоки. Встановлення американського контролю над продажем енергетичних ресурсів Ірану посилить позиції США в протистоянні з Китаєм і критично ослабить «вісь зла», що своєю чергою може підштовхнути Китай до тиску на Росію з метою припинення війни проти України.
Важливою є також стратегія Ізраїлю, спрямована на знищення воєнного потенціалу Ірану. Остання інформація про розгром Армією оборони Ізраїлю іранського флоту в Каспійському морі є найкращою новиною в цьому плані, оскільки Каспій є головним маршрутом постачання іранських дронів та ракет до Росії і взагалі комунікації Північ-Південь. Знищення флоту мало на меті перерізати цей «ланцюг зла». Для Москви це стало прямим викликом: Каспійське море тривалий час вважалося «російським озером», де домінування РФ було беззаперечним. Поява ізраїльської високоточної зброї в цьому регіоні показала вразливість російських портів та маршрутів постачання, після чого Тегеран зрозумів, що «безпечних місць» більше немає.
Військове страхування суден у Каспії злетіло в ціні, що фактично зупинило легальний та нелегальний товарообіг на кілька місяців. І тут знову адміністрація Трампа поспішила офіційно заявити, що «не брала участі» в цій операції, проте Піт Геґсет назвав удар «блискучим прикладом превентивної самооборони», що фактично було дипломатичним «зеленим світлом» для Ізраїлю. І це так само український резон.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA