Складається враження, що Віктор Орбан із наближенням виборів, які відбудуться 12 квітня, дедалі більше впадає в шал. Одним із останніх прикладів чого стало звинувачення України в підготовці нападу на Угорщину. Орбан розпорядився посилити оборону енергетичних об’єктів на території країни, оскільки їм нібито загрожує атака з боку України. Якби такі заяви лунали не під час війни, від них можна було б відмахнутися, як від набридливої мухи, списавши все на те, що в такий спосіб збанкрутілий політик хоче мобілізувати рештки свого електорату. Подібна риторика також цілковито вписується в прислуговування Путіну через послаблення України. Варто пригадати й те, що Орбан гне проросійську лінію не з альтруїстичних міркувань: він і його оточення добре наживаються на маржі від російських нафти й газу. Саме тут і криється причина його патологічного чіпляння за владу.
Таємниця Орбана
У попередніх статтях неодноразово розглядалася версія про те, що Орбана пов’язує з Путіним якась велика таємниця. Таємниця, яка може коштувати йому (у випадку втрати посади) свободи й статків. Існує підозра, що цією таємницею є існування спільного плану вторгнення в Україну на початку 2022 року. Кілька років перед російським вторгненням орбанівська пропаганда готувала суспільство до думки, що ось-ось настане час для перегляду умов Тріанонського миру, за яким Угорщина зменшилася до теперішніх розмірів. Угорський ресентимент виявився настільки сильним і всеохопним, що, попри те що минуло понад сто років, він і надалі вселяє надію на «повернення» румунської Трансільванії та українського Закарпаття.
Здається, Путін добре зіграв на цих настроях і запропонував угорському партнерові долучитися до «поділу українського пирога». Саме тому за кілька днів до повномасштабного вторгнення Будапешт розпочав зосередження своїх військових сил біля українського кордону. Розрахунок був на те, що Україна швидко впаде, а угорці без опору займуть те, що чомусь вважали своїм. Тобто Орбан ще тоді разом із Путіним був готовий знехтувати міжнародним правом і виступав його вірним союзником. Це пояснює подальшу люту ненависть до України й побажання їй поразки.
Знущання над ЄС
Проте варто тримати в полі зору не лише український вектор Орбана. Набагато важливішими є його відносини з Європейським Союзом, де він, використовуючи страхи єврокерівників перед розвалом ЄС, продовжує шантажувати Союз і фактично його руйнувати.
Ужита метафора «аб’юзивних стосунків» між Віктором Орбаном та Європейським Союзом – це не просто яскравий заголовок, а доволі точна модель політичної взаємодії, яка склалася за останні роки. У цій парі Угорщина використовує класичні тактики маніпуляції, а Брюссель демонструє поведінку заручника, який боїться зруйнувати «сім’ю» попри постійні приниження та шкоду.
Орбану вдалося застосувати у відносинах із ЄС класичний газлайтинг: «Це не я порушую правила – це ви агресори». Він майстерно перевертає реальність. Коли ЄС вказує на системну корупцію або знищення незалежних медіа в Угорщині, Будапешт відповідає, що країна – «останній захисник справжніх європейських цінностей», а Брюссель – «новий СРСР», який здійснює ідеологічну окупацію. Будь-яка критика з боку Єврокомісії подається як «помста за суверенну позицію» або «нападки ЛГБТ-лобі», що змушує Брюссель виправдовуватися за виконання власних законів.
Аб’юзер завжди знає слабке місце жертви. Для ЄС це єдність і бюрократична досконалість. Саме сюди постійно б’є угорський прем’єр. Він використовує право вето на зовнішньополітичні рішення (допомога Україні, санкції проти РФ) не тому, що вони якось шкодять Угорщині, а щоб тримати ЄС у напрузі. Фактично, блокуючи стратегічні ініціативи 26 інших країн, він каже: «Якщо ви не дасте мені грошей (розморожування фондів), я не дам вам жити нормальним життям».
Поведінка Орбана в Раді ЄС є циклічною, що характерно для деструктивних стосунків. Спочатку відбувається нагнітання: Орбан робить скандальні заяви, погрожує заблокувати бюджет або розширити зв’язки з диктатурами. Далі настає вибух: на саміті Угорщина офіційно накладає вето, ставлячи ЄС на межу паралічу. Потім тривають торги, коли лідери ЄС проводять багатогодинні закриті переговори, ідучи на поступки (гроші, винятки з правил), тобто вмовляють і просять змилостивитися. У результаті настає «медовий місяць»: вето знімається, Орбан отримує частину бажаного, а ЄС із полегшенням заявляє, що «єдність врятовано». До наступного разу.
Чому Європа поводиться як «заручниця»?
ЄС через лінивство й небажання змін практично сам «сповз» у пастку власних інституційних обмежень, які не передбачали появи «внутрішнього ворога». Євросоюз страшенно боїться виходу Угорщини (Huxit). Він панічно остерігається, що повна ізоляція країни призведе до її виходу з ЄС, що може пролунати як команда «старт» і для інших охочих вирватися з лещат «союзної неволі». Найбільш інфантильним у цій ситуації з боку ЄС виглядає пояснення, що нібито вихід Угорщини стане справжнім подарунком для Кремля, адже той тільки й мріє про прецедент для розвалу Союзу.
Фактично ЄС сам поставив себе в безвихідне становище. Юридичний формалізм, який так довго служив герметичності Союзу, перетворився на зброю для внутрішнього ворога. Процедура позбавлення права голосу (стаття 7) вимагає одностайності інших членів. Таким чином Орбану вдалося створити систему «взаємного захисту» з іншими правопопулістськими урядами, що робить його фактично недоторканним. Не варто відкидати й економічні інтереси окремих країн ЄС. Наприклад, німецький та австрійський бізнес глибоко інтегровані в Угорщину. Великі корпорації часто тиснуть на свої уряди, щоб ті «не перетискали» Орбана, аби зберегти стабільність ринку.
Не виключено, що окремі країни ЄС, під прикриттям дій скандального Орбана, тихцем проводять подібну політику. Зокрема варто нагадати, що Євросоюз не зміг ухвалити 20-й пакет санкцій проти Росії не лише через вето Угорщини, а й тому, що проти виступили Словаччина, Греція та Мальта, не зацікавлені в жорстких санкціях проти так званого російського тіньового флоту, значну частку якого становлять їхні танкери. Тобто у складі Євросоюзу є країни, які можуть на свою користь використовувати Угорщину з її скандально зіпсованою репутацією і які зацікавлені в членстві такого гучного скандаліста.
Чи існує вихід із замкнутого кола?
Зараз ми спостерігаємо спроби ЄС перейти до тактики «сірого каменю» (психологічний метод спілкування з аб’юзером, коли на маніпуляції не реагують емоційно, а просто ігнорують). Усе частіше рішення ухвалюються на рівні міжурядових угод 26 країн, ігноруючи Угорщину. Це позбавляє Орбана його головного інструменту – значущості вето. Брюссель також стає жорсткішим у фінансових перевірках. Без європейських грошей економічна модель Орбана починає тріщати, що видно з падіння форинта на початку 2026 року. Європа поступово усвідомлює, що нескінченні поступки лише підсилюють апетити. Питання лише в тому, чи наважиться ЄС на остаточну «сепарацію» – позбавлення Угорщини права голосу, чи продовжуватиме платити «аліменти» за примарний спокій.
Внутрішня кухня і «український слід»
Відомо, що Орбан використовує право вето не просто для захисту національних інтересів, а й як засіб політичного виживання своєї партії «Фідес» на тлі внутрішніх економічних проблем та майбутніх виборів у квітні 2026 року. Сюди насамперед належить антиукраїнська істерія, яку він використовує для внутрішньої мобілізації, а також як засіб безвідмовного тиску на Брюссель. Угорщина залишається «вузьким місцем» у зовнішній політиці ЄС, систематично гальмуючи підтримку Києва.
Із останнього – вето на кредит у €90 млрд. для України на 2026–2027 роки. Формальним приводом для цього стала зупинка транзиту російської нафти нафтопроводом «Дружба» територією України (через пошкодження інфраструктури внаслідок російських обстрілів). Також – саботаж 20-го пакета санкцій, коли Угорщина (разом зі Словаччиною) напередодні четвертої річниці повномасштабного вторгнення заблокувала нові обмеження проти Росії, вимагаючи відновлення постачання енергоносіїв. Сюди ж належить і блокування Будапештом виплат із Європейського фонду миру, які мають компенсувати країнам ЄС витрати на передану Україні зброю.
Тут Орбан використовує ініціативи ЄС як важіль тиску, щоб розморозити мільярди євро, які Брюссель утримує через проблеми з корупцією та незалежністю судів в Угорщині. Будапешт відкрито заявляє: «Ми не платимо Брюсселю (у політичному сенсі), поки він не платить нам». Що паралізує стратегічне планування ЄС. Угорський прем’єр відверто упивається антиєвропейською риторикою. Його пропаганда всередині країни змальовує ЄС як агресора, що «нав’язує війну» та «гендерну ідеологію». Орбан публічно заявляє, що ЄС перебуває на шляху «самознищення», водночас демонструючи поглиблення зв’язків із Китаєм і Росією та позиціонуючи себе як «міст» між Сходом і Заходом, що суперечить стратегії ЄС щодо зменшення залежності від авторитарних режимів.
Відповідь євробюрократів на подібний шантаж і демарші виглядає надто беззубою. До прикладу, напередодні виборів Єврокомісія свідомо обрала тактику стриманості, зменшивши публічну критику Будапешта щодо верховенства права. Побоюючись, що будь-яку жорстку заяву чи новий штраф Орбан миттєво використає у своїй кампанії як доказ того, що «Брюссель атакує Угорщину».
Прикладів поступок із боку Брюсселя не бракувало й раніше. Наприклад, у грудні 2023 року Єврокомісія розморозила €10,2 млрд для Угорщини саме напередодні саміту, де вирішувалося питання про початок переговорів щодо вступу України до ЄС. Хоча офіційною причиною назвали «судову реформу», більшість аналітиків розцінили це як плату за те, щоб Орбан «вийшов попити кави» під час голосування. Навіть зараз, коли Угорщина втратила частину прав на гранти через порушення дедлайнів реформ (понад €1 млрд було остаточно втрачено на початку 2026 року), Брюссель залишає двері відчиненими для виплат за іншими програмами, якщо Будапешт не блокуватиме бюджет ЄС.
До того ж Брюссель обговорює виділення близько €2,4 млрд нових коштів для Угорщини (попри попередні претензії щодо корупції), аби не дати Орбану аргументу, що «ЄС морить нас голодом». Тому ЄС, запроваджуючи черговий пакет санкцій, майже завжди погоджується на «винятки» для Угорщини, дозволяючи їй продовжувати імпорт нафти чи газу з РФ, поки та нібито «шукає альтернативи». Це фактично легалізує позицію Будапешта як «особливого партнера» Кремля всередині ЄС.
Щоб не ламати правила одностайності, Брюссель вигадує способи реалізувати рішення без участі Угорщини, але зберігаючи ілюзію єдності. Механізм працює так: якщо Орбан блокує загальний бюджетний інструмент, ЄС переносить фінансування на рівень міжурядових угод 26 країн, які вже не підпадають під право вето Угорщини. У результаті рішення ухвалюється, Україна отримує допомогу, а Орбан залишається в меншості, хоча й продовжує публічно заявляти про свою перемогу перед внутрішнім електоратом.
Поки що європейську політику щодо Угорщини важко назвати навіть тактикою «батога і пряника». Дуже часто удари батога перетворюються на м’які погладжування, а пряники – на ласі шматки. Наприклад, Урсула фон дер Ляєн, виступаючи 24 лютого в Києві, несподівано порадила українцям якнайшвидше запустити в дію нафтопровід «Дружба» – так, як того й хотів Віктор Орбан. Кажуть, що для пані фон дер Ляєн було важливо зупинити «ланцюгову реакцію», аби не допустити енергетичної ізоляції України з боку Угорщини та Словаччини. Для України це виглядає як тиск, але з точки зору Брюсселя – як спроба врятувати макрофінансову стабільність Києва ціною одного технічного ремонту під наглядом міжнародних експертів. Насправді ж це був черговий «пряник» із боку немічного ЄС для нахабного Орбана.
Висновок такий: це не стратегічне партнерство, а радше «управління кризою». ЄС платить певну «ціну» за лояльність (або принаймні за відсутність відкритого саботажу) Орбана, сподіваючись, що після виборів Угорщина повернеться до конструктивного діалогу.
В очікуванні «посторбанівської» ери
Як бачимо, лідери ЄС обрали стратегію вичікування. Вони сприймають нинішній деструктив Орбана як тимчасовий етап, сподіваючись, що результати квітневих виборів 2026 року змінять розклад сил. І справді, останні соціологічні опитування свідчать, що на наступних виборах може перемогти опозиційна партія Петера Мадяра.
Однак може виявитися, що опозиціонер Мадяр – і водночас особистий ворог Орбана – не займе відкрито прихильну до України позицію, причому не лише з тактичних міркувань. Так, він засуджує російську агресію і виступає за суверенітет України в кордонах 1991 року. Але водночас використовуватиме тему захисту прав угорської меншини на Закарпатті – принаймні для того, щоб заручитися підтримкою угорських націоналістів.
Зробити таке припущення дозволяє біографія самого Петера Мадяра, який до 2024 року робив успішну кар’єру в партії Віктора Орбана «Фідес». Ба більше, до 2023 року він був одружений із Юдіт Варгою – найближчою соратницею Орбана та міністеркою юстиції в його уряді. У 2024 році Мадяр виступив із різкою критикою Орбана, насамперед щодо тотальної корупції, і спричинився до відставки президентки країни та своєї недавньої дружини. Приводом стала історія з покриванням педофільського скандалу. Мадяр навіть використав запис телефонної розмови своєї колишньої дружини, що призвело до її відставки. Однак політик, який так різко змінив свою політичну орієнтацію, за сприятливіших обставин може змінити її ще раз.
Натомість Орбану нічого не залишається, як іти ва-банк. Нещодавно він заявив, що лідер опозиційної партії «ТИСА» (Петер Мадяр) уклав таємну угоду в Мюнхені з європейськими елітами про швидкий вступ України до ЄС. У відповідь Мадяр заявив, що він і канцлер Німеччини Мерц виступають проти пришвидшеного вступу України до ЄС. Тож немає підстав сподіватися на різку зміну політики Угорщини щодо України, однак є надія, що головний аб’юзер розніженої Європи внаслідок виборів перейде до розряду збитих льотчиків.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA