Так уже сталося, що політика не уявляється і загалом не може існувати без риторики. Заяви лідерів, анонси, інтерв’ю тощо формують порядок денний. На слова орієнтуються, бо вважається, що «слово» і «діло» мають доповнювати одне одного, що політик повинен діяти так, як говорить. Що ж робити, коли слова остаточно перетворюються на «білий шум», покликаний замаскувати справжні наміри, коли суперечливі заяви і словесні скандали починають переважати над правдою? Очевидно, слід навчитися відділяти «мухи» від «котлет».
Наприклад, переговори в Женеві. На словах – «глухий кут» через історичні екскурси від путінського помічника Медінського про «печенігів» (хоча цього разу історичних «лекцій» якраз і не було), чутки про розбіжності між «буданівцями» та «єрмаківцями». На практиці ж – присутність європейських радників із питань безпеки, після чого «несподівано» з’явився звіт їхніх розвідок про те, що війна триватиме ще від 1 до 3 років, хоча це більше схоже на озвучення власних надій ще трохи посидіти за спинами українців, аніж на аналітику. А також окреме спілкування Умєрова з тим-таки Медінським (не про «половців» ж вони говорили), а ще – наполегливе просування ідеї виборів та референдуму.
У світовій політиці, завдяки Дональду Трампу, «майстру» говорити одне, а робити протилежне, ще цікавіше. Чим «успішніше» тривають переговори з Іраном, тим більше американських військ накопичується на Близькому Сході. Чим дорожчою стає нафта, тим частіше американський президент згадує про можливість домовитися, а коли ціни йдуть вниз, тоді різко згадує про силовий варіант. Зрозуміло, що Вашингтон від удару стримує не вроджений гуманізм, а необхідність взяти під контроль експорт нафти, а значить і світові ціни на неї, якщо доведеться таки вв’язатися в бійку.
Аналогічною є «дружба» «агента Краснова» з Путіним. На липневий саміт НАТО американці просять Україну не запрошувати, і взагалі планують звести роль НАТО до оборони Північної Атлантики. З іншого боку, санкції проти РФ продовжені ще на рік. Договір про Скорочення стратегічних наступальних озброєнь між США та РФ не продовжено, а нової гонки Росія не потягне. Затримання суден тіньового флоту стає звичним явищем, до якого долучаються і європейці. Вашингтон переконав прем’єра Андрея Бабіша не згортати чеську «снарядну ініціативу», старлінки для росіян залишаються вимкненими. Чим відповідає Росія? Обіцяє віддати Штатам арктичні багатства (вся політика Путіна останніх 25 років – це захист тих таки багатств від англо-саксів, якби хто забув) і блокує в себе Телеграм…
Ми звикли думати, що поки Америка руйнує світовий порядок і власні союзи, «мудрий» Китай наполегливо їх будує. Наприклад, нещодавно Пекін оголосив про скасування мит для країн Африки. Але і США вже переходять від ламання старого до будування нового. З Угорщиною досягнуто домовленості про співпрацю у сфері ядерної енергетики (ми ж проти «Росатому»?), але з побічними ефектами. Після того, як Марко Рубіо і Дональд Трамп публічно підтримали Віктора Орбана напередодні виборів, той неначе випив «хороброї води» і тепер грозить заблокувати транзит електроенергії в Україну, якщо Україна не відновить роботу нафтопроводу «Дружба». А також блокує 90 млрд кредиту від ЄС, який хоч і підв’язаний під російські заморожені активи, але залишається кредитом.
США підписали домовленості з Узбекистаном про видобуток рідкісноземельних матеріалів, уклали торгівельну угоду з Індонезією, організовують продаж венесуельської нафти в Індію. А ще імпорт в США з Тайваню перевершив імпорт в США з Китаю, вперше за багато років. Навіть на засіданні «Ради миру» знайшлося місце для позитиву: Білорусь запросили, але «забули» оформити візи.
Так, «будівництво» нового Pax Americana передбачає послаблення ЄС, і Орбан з його антиіммігрантською ширмою – лише квіточки, адже скоро буде окремий VPN для просування американської політики в Європі. Чи це сюрприз? Ні, про це навіть оголошують заздалегідь, і загалом до цього йшло ще від часу, коли Брюссель намагався поставити діяльність американських техногігантів у якісь пристойні рамки. А ще Європа має озброїтись, але не розвиваючи свій військово-промисловий комплекс таким чином, щоб він міг скласти конкуренцію американському. Тобто славнозвісні 5% ВВП членів НАТО на оборону ще треба буде умудритися не віддати Америці.
Минулого тижня Верховний суд США визнав мита Трампа незаконними. Тепер ЄС терміново мав би переглянути угоду. Але Дональд Трамп, як відомо, своїх помилок не визнає, тому наклав нові 15% на весь імпорт в США. Нам же слід пам’ятати, що це рішення не стільки про дружбу із союзниками, скільки про майбутній візит американського президента в Пекін. Фактично Верховний Суд США послаблює позиції Трампа напередодні переговорів із Сі. А ще – вибиває з рук інструмент для обмеження стосовно російської нафти. Тому я б так сильно не радів, що в Америці «знайшлася управа на рудого божевільного діда». Крім того, це ж ніяк не відповідає на головну проблему сучасної Америки – протистояння з Китаєм, тому шоу триватиме.
З позитивного для України в цій ситуації – тепер більше шансів на удар по Тегерану, ще одному союзнику Москви. При чому на такий удар, який дозволить взяти під контроль експорт нафти. Інакше прибутки «друга Владіміра» знову зростуть, а це означатиме його ще більшу непоступливість. Так виглядає, що на словах Трамп тисне виключно на Україну, нахвалюючи російського вождя, а на ділі тисне і на Україну, і на Росію, і на Європу, тримаючи в голові головного конкурента – Пекін.
І це «трохи» контрастує з політикою ЄС, де риторика більш антиросійська, а от в діях є «нюанси». Це стосується і транзиту російської нафти в Угорщину через Хорватію. І новину, що вигулькнула як «Пилип з конопель», про необхідність визнати одностатеві шлюби в Україні, інакше ніякого вступу в ЄС не буде. Дивно, маючи під боком Польщу чи Угорщину, чути, що це необхідна умова євроінтеграції. Крім того, ясно ж, що це заява в піку американцям, щоб поставити Київ перед необхідністю вибирати між підтримкою Брюсселю чи Вашингтону. При тому, що об’єктивно Україна зараз потрібна Європі. В тому числі, завдяки демаршу США: ліцензія на «Петріоти» європейцям не світить, зате українські військові вчитимуть Бундесвер. Та й Данії, яка створює безпілотну ескадрилью для патрулювання Арктики, український досвід асиметричної морської війни буде не зайвим.
Чи вдасться цим скористатися, залежить більше не від України, а від США. Адже, як показує практика, чим реалістичнішою стає загроза російського нападу на Європу, тим більш райдужними стають українські європерспективи. І навпаки, «копенгагенські критерії» стають непереборною силою в ті моменти, коли Росія здається слабкою, мир в Україні – віддаленою перспективою, а підтримка Вашингтоном Європи – надійною. Лише розуміння того, де ми знаходимося в списку загроз/пріоритетів для США та Європи (а в цьому списку перед нами є і Китай, і Росія з її природними багатствами та ядерним арсеналом, і Тайвань, і Латинська Америка, і Близький Схід) може допомогти реалістичніше сприймати «прогрес переговорів».
P.S.: до речі, незрозумілим є скепсис українців стосовно «історика Медінського». У нас же тих істориків вагон з причепом, невже ніхто не планує захищати нашу історичну правду? Бо зараз якось «першопричини конфлікту» показані виключно з позиції росіян. Не вірю, що нам нічого сказати світові на цю тему. Тим більше, що це мабуть єдина сфера, де якраз слова є важливішими за справи.
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA