За останні чотири тижні відбулися дві події, які можуть стати визначальними для майбутнього України: Всесвітній економічний форум у Давосі та Мюнхенська безпекова конференція. Тож постає запитання: де Україна зараз? Чи змінилося щось, коли українці вже стоять на порозі п’ятого року російської агресії?
Якщо почати з позитивного, Європа демонструє готовність продовжувати підтримку України — принаймні на рівні риторики. Водночас Президент Володимир Зеленський чітко дав зрозуміти: він не переконаний, що цього буде достатньо.
Європейський Союз офіційно заявляє про намір довести процес набуття членства України до кінцевого результату. У Брюсселі шукають нові формули, які могли б переконати держави-члени підтримати це рішення навіть попри формальну вимогу одностайності в питаннях прийняття нових членів.
Втім, розширення — це не політичне гасло. Це складний правовий, економічний та інституційний процес, що потребує чітких реформ, в рамках переговорних глав і політичної волі з обох сторін. Те, наскільки глибоко українське суспільство та управлінська еліта розуміють механізми вступу, безпосередньо впливатиме на стратегічну позицію України в найближчі роки.
Також ніхто не говорить про «кінець НАТО». На операційному рівні співпраця триває у звичному режимі, а політичні сигнали сприймаються як позитивні. Зокрема, виступ держсекретаря США Марко Рубіо багато хто оцінив як примирливий. США не вийшли з мирних переговорів, попри попередні побоювання, що Президент Дональд Трамп може втратити терпіння через відсутність швидкого прогресу.
Проте, попри сильні заяви прем’єр-міністра Канади Марка Карні у Давосі, міністра оборони Німеччини Бориса Пісторіуса та віцепрезидентки Єврокомісії Каї Каллас у Мюнхені, занадто багато надії покладається на те, що непорозуміння між США та Європою є тимчасовим.
Так, США хочуть працювати з Європою — але на власних умовах. Їм потрібні військові бази в Німеччині для стримування Ірану. Проте сигнал із Мюнхена був тихим, але чітким: фокус інтересів США зміщується за межі Європи. Передача ключових посад у НАТО європейцям лише підсилює це враження.
Американська адміністрація тисне на Україну, щоб досягти угоди, яку вона вважає миром. Чи буде це стійкий мир, чи лише крихке припинення вогню — другорядне питання.
Росія ж продовжує ставити під сумнів український суверенітет, зокрема через ініціативи щодо «міжнародної місії» для гарантування виборів. Щоденні обстріли тривають. Виразної реакції США на це практично не чути.
Європа, своєю чергою, залишається розділеною — як економічно, так і у військовому баченні. Різниця позицій між Німеччиною, Францією, Італією та Польщею очевидна. Відсутність повної інституційної інтеграції Великої Британії — ще одна слабкість.
Для справді потужної підтримки України необхідне те, про що добре знають усі відповідальні політики: подолання прогалин у спроможностях, зокрема у космічній сфері; вища та ефективніша сумісність; надійна й захищена інфраструктура; перевірені на практиці концепції стійкості; гнучкі потужності масового виробництва замість накопичення запасів; а також ядерний захист на додачу до гарантій США. Дискусії про точну кількість ядерних боєголовок виглядають абсурдно: використання навіть однієї означатиме катастрофу для людства.
У цьому контексті європейська інтеграція України — це не символічний вибір, а структурна відповідь на довгострокові виклики безпеки, економічної стійкості та політичного закріплення України в західному просторі. Реалізація цієї перспективи залежить не лише від геополітики, а й від інституційної готовності та компетентного розуміння процесів усередині самого ЄС.
Саме тому сьогодні критично важливо не лише реагувати на події, а й розуміти, як функціонують інституції Європейського Союзу, якими є реальні механізми розширення та які політичні інтереси визначають позиції держав-членів.
Росія продовжуватиме тестувати межі, якщо не зіткнеться з реальним європейським стримуванням. Нинішня адміністрація США прагне угоди, щоб зосередитися на своєму головному супернику. Вона не пропонуватиме Європі вибір щодо своїх пріоритетів.
Китай не дозволить Росії зазнати краху і залишається надто впливовим гравцем, щоб США могли його ігнорувати. Жодна з цих реальностей навряд чи зміниться після проміжних виборів у США. Навіть у разі зміни керівництва Угорщини Європейський Союз має ще пройти складний шлях, щоб перетворити обіцянку членства України на реальність.
Можна лише сподіватися, що політична слабкість, надмірна орієнтація на вузькі національні інтереси чи особисті політичні амбіції не перешкодять ухваленню необхідних рішень. Наслідки для Європи можуть бути серйозними. Для України — питанням існування.
P.S. Європейська інтеграція — це не процес «за замовчуванням». Вона потребує фахової підготовки, стратегічного бачення та глибокого знання процедур. Саме цим питанням присвячена сертифікатна програма «Європейська інтеграція» в Українському католицькому університеті, де ми разом з учасниками аналізуємо інституційні, безпекові та політичні аспекти вступу України до ЄС. Реєстрація на програму триває до 2 березня.
Автор:
Йохен М. Ріхтер — голова Глобального безпекового форуму при Дипломатичній раді, експерт із понад 30-річним досвідом роботи в структурах Європейського Союзу, який формував ключові політики ЄС. З 2024 року пан Ріхтер є лектором сертифікатної програми УКУ «Європейська інтеграція» .