Чи є насправді Європа консолідованою і непохитною цілістю в умовах тектонічних змін, що охопили увесь світ? Відповідь на це питання лежить у багаторівневій перспективі. А саме: чи здатен Європейський Союз подолати опір національних держав і реформуватися до рівня третьої «наддержави», де першою і другою є США та Китай. Чи спроможні європейські структури протидіяти задуму адміністрації президента Трампа здійснити фрагментацію ЄС, яку французький президент Макрон відкрито називає спробою «розчленування». Чи вдасться ЄС виробити нові механізми внутрішньої взаємодії та вибудувати систему балансування в умовах глобального протистояння і післявоєнного устрою. І чи подолає Польща свій внутрішній розкол і спрямує енергію на посилення ЄС.
Фрагментація та опір їй
Насправді питання де(фрагментації) ЄС є справжньою інтелектуальною пасткою, бо відповідь залежить від того, з чиєї перспективи дивитися: з Вашингтона чи з Брюсселя. Потрібно також відразу зазначити, що термін «дефрагментація» зазвичай означає впорядкування розрізнених частин у єдину систему, тоді як «фрагментація» – це розпад цілого на шматки. Тому важливо вловити паралельні тенденції: дії Дональда Трампа щодо ЄС спрямовані на його розвал і встановлення білатеральних зв’язків з окремими країнами. Натомість загроза фрагментації змушує Європейський Союз змінюватися і ставати єдиним цілим, аж до переформатування зі союзу суверенних країн до рівня наддержави.
Для Трампа Євросоюз часто постає «громіздким торговим блоком», який він сприймає швидше як конкурента, ніж союзника. Його стратегія спрямована на двосторонні відносини, де замість переговорів з усім ЄС (де Брюссель диктує умови 27 країнам) він віддає перевагу прямим домовленостям з окремими лідерами (наприклад, Віктором Орбаном, а віднедавна і Каролем Навроцьким). Спрощення контролю: розбиваючи єдиний європейський фронт, він «дефрагментує» зовнішню політику США, роблячи її більш транзакційною та зрозумілою для себе: «ви купуєте нашу зброю/газ - ми не вводимо мита».
Але з точки зору ЄС це чиста фрагментація. Для європейських інституцій дії Трампа є загрозою єдності, оскільки вони стимулюють внутрішні розколи. Запровадження тарифів змушує окремі країни ЄС шукати «сепаратні» вигоди у Вашингтоні, що підриває єдиний ринок. Ще гірше ситуація виглядає з точки зору безпеки, оскільки сумніви щодо НАТО змушують країни Східної Європи ще тісніше прив’язуватися до США, тоді як Західна Європа (Франція, Німеччина) починає говорити про «стратегічну автономію». Це створює геополітичні тріщини всередині Союзу.
Але тиск дуже часто викликає несподіваний опір. Так, наприклад, тиск Трампа викликав несподіваний ефект – «дефрагментація через опір». Виникає враження, що Трамп мимоволі стає каталізатором дефрагментації (зміцнення) Європи. Бо тиск з боку США змушує ЄС швидше об’єднувати оборонні замовлення, створювати спільні економічні інструменти захисту від торгових воєн та, зрештою, ставати більш суб’єктними (якщо Америка не захистить, доведеться об’єднуватися самим).
Тобто політику Трампа логічніше назвати зовнішньою фрагментацією ЄС. Він діє за принципом «розділяй і володарюй», намагаючись перетворити монолітний блок на сукупність окремих клієнтів. Проте результат може бути зворотним, тобто вимушеною консолідацією Європи перед обличчям непередбачуваного партнера.
Три дороги
Станом на початок 2026 року всередині ЄС кристалізувалися три основні стратегії реагування на політику Трампа. Це більше не просто дипломатичні суперечки, а конкретні бюджетні та військові кроки, де кожна країна намагається захистити свій інтерес, не розваливши при цьому Союз. У цьому ключі досить цікаво виглядає Франція, яку можна віднести до категорії «яструбів-автономістів», що передбачає повне перезавантаження. Наприклад, Еммануель Макрон бачить у Трампі не просто проблему, а «історичний шанс» нарешті переконати Європу стати незалежною державою. Суть цієї стратегії зводиться до формули: «Або ми суб’єкт, або ми колонія». Тому Франція лобіює створення «Оборонного союзу» з власним бюджетом (програма «Rearm Europe» на €800 млрд). Макрон активно просуває ідею, що європейська ядерна зброя (Force de Frappe) має стати альтернативою американській парасольці на випадок, якщо Трамп вийде з НАТО або «заморозить» участь США. І найцікавіше: Макрон вважає, що краще «відрізати» залежність від США зараз, навіть якщо це викличе короткочасний хаос, ніж залишатися вразливими у тривалій перспективі.
Німеччину можна окреслити як «рятівника-прагматика», який забезпечує економічний щит. Для Берліна політика Трампа – це передусім загроза німецькому автопрому та експорту. Німеччина традиційно боїться розриву з Вашингтоном, але у 2026 році її позиція стала жорсткішою. Німецькою стратегією поки що є: «Не провокувати, але бути готовими до удару». У рамках цієї стратегії міністр фінансів країни Ларс Клінгбайль (разом із французьким колегою) офіційно заявив: «Європу не вдасться шантажувати». Німеччина на всяк випадок готує пакет дзеркальних мит на американські товари, але водночас намагається «купити» прихильність Трампа через збільшення закупівель американського СПГ та озброєння (наприклад, літаків F-35), сподіваючись зберегти НАТО. Щодо фрагментації, то Берлін намагається втримати єдність через гроші, побоюючись, що надмірна «автономія» Макрона налякає Польщу та Балтію.
Третій шлях представляє Італія, яку образно можна назвати «містком-маніпулятором». Джорджа Мелоні, прем’єрка Італії, опинилася в унікальній ролі «шептухи Трампа». Вона має з ним ідеологічну близькість, але залишається прагматичною європейкою. Мелоні вдалося «стати головним перекладачем між Вашингтоном і Брюсселем». Вона відмовилася проводити конференцію CPAC (американських консерваторів) в Італії у 2026 році, щоб не виглядати «агентом Трампа». Вона використовує свої теплі стосунки з Білим домом (Джей Ді Венс відвідував Мілан у лютому 2026 року), щоб виторгувати для Італії (і ЄС) виключення з тарифних списків. Водночас Італія виступає проти різких рухів Макрона, вважаючи, що трансатлантичний зв’язок — це основа західної цивілізації, яку не можна руйнувати.
Війна як клей для монолітності ЄС
Попри розбіжності, ці три країни погоджуються у важливості використання зовнішніх важелів, де, зрозуміло, найважливішою, хоча й дуже ризикованою, є «китайська карта». Європа почала використовувати Китай як інструмент певного тиску на США. Посил такий: «Якщо Трамп почне торгову війну з ЄС, ми відкриємо ринок для китайських електромобілів і технологій, залишивши США в ізоляції». Це ризикований блеф, але він працює. В іграх «китайською картою» невіддільним є «російський фактор». Агресія та війна РФ проти України залишаються головним чинником, що не дає ЄС розвалитися. Навіть найбільш прихильні до Трампа лідери (як Мелоні) розуміють, що без єдиної європейської позиції щодо України Росія може дійти до кордонів НАТО, що зруйнує стабільність усієї Європи.
Відповідно, Європа не з власної волі і не від надмірного альтруїзму взялася закуповувати американську зброю для України, навколо чого також точаться гострі дискусії всередині ЄС. Наприклад, Бельгія, Італія та Франція були жорсткими противниками виділення Україні 90-мільярдної позики під гарантії європейського бюджету, головним промотором якої був федеральний канцлер Німеччини Фрідріх Мерц. А коли пропозиція пройшла, окремі країни ЄС виступили проти витрачання цих коштів на купівлю неєвропейської зброї. Незгода стосувалася не тільки американської зброї, але й британської. Хоча й цей опір буде подоланий, оскільки Європа не виготовляє достатньої кількості необхідної зброї, а страх, що Трамп укладе сепаратну угоду з Путіним, є надзвичайно великим.
Європа також без США не може гарантувати сама собі безпеку. Єдиним виходом після завершення війни є вступ України в ЄС і створення швидкими темпами на базі ЗСУ об’єднаних збройних сил Європи. Але вже тепер відомо, що окремі країни ЄС цьому відкрито протистоятимуть.
Складна Польща
Відомо, що вибори в Угорщині 12 квітня цього року можуть докорінно змінити ситуацію в країні. Віктор Орбан – головний деструктивний елемент в ЄС – може опинитися за бортом. Проте у Дональда Трампа є ще одна козирна карта – і це Польща, яка перетворилася на головне «поле битви» між стратегіями фрагментації Дональда Трампа та централізації Брюсселя. Польща стала досить важливим гравцем як у системі ЄС, так і у відносинах з Трампом.
Трамп розглядає Польщу як ідеальний інструмент для фрагментації ЄС, оскільки вона є найбільшим покупцем американської зброї в Європі та головним лобістом присутності США на континенті. Він використовує «безпекову парасольку» як важіль. Трамп заохочує Польщу витрачати на оборону майже 5% ВВП (найвищий показник у НАТО), натякаючи, що лише такі «вірні» союзники отримають захист. Це створює розкол між Варшавою та «ощадливими» країнами Західної Європи. Попри політичну близькість, Трамп не робить винятків для польських товарів у своїй тарифній політиці. Проте він намагається укладати прямі енергетичні угоди (СПГ) з Варшавою в обхід загальноєвропейських енергетичних стратегій.
Але основна гра відбувається навколо розколотого польського суспільства. Польське суспільство та еліти розділені на два табори з кардинально різним баченням майбутнього. Ліберально-центристський уряд Дональда Туска вважає Трампа «непередбачуваним», а його політику щодо Гренландії та погрози виходу з НАТО – прямим викликом безпеці Польщі. Туск намагається «дефрагментувати» європейську оборону, інтегруючи польську армію у спільні проєкти ЄС. Наприклад, отримати 44 млрд євро в рамках SAFE (Security Action of Europe) – масштабного фінансового інструменту ЄС загальним обсягом 150 млрд євро, створеного для зміцнення оборонної архітектури Європи. Станом на лютий 2026 року Польща є найбільшим бенефіціаром цієї програми.
Попри те, що це пільговий довгостроковий кредит терміном на 45 років, з табору ПіС та президента Навроцького лунають голоси про кабальність цієї позики. Зрозуміло, що маємо справу з противниками глибшої європейської інтеграції і прихильниками «гарантій» з боку президента Трампа. Попри успіх у Брюсселі, всередині Польщі програма SAFE стала черговим приводом для суперечок між урядом Туска та опозицією. Існують практично два критичні питання. Опоненти уряду вказують на те, що це кредити, а не безповоротна допомога. Виникає питання, як Польща обслуговуватиме цей борг у майбутньому, зважаючи на вже рекордні витрати на оборону з власного бюджету. Друге – оскільки кошти SAFE можна витрачати лише на продукцію з високою часткою європейського виробництва, це обмежує можливість Варшави купувати зброю у США чи Південної Кореї (улюблених партнерів Трампа та попередньої польської влади).
Тому, на думку опозиції, Брюссель буквально «прив’язує» Польщу до європейського ВПК через дешеві гроші, що значно ускладнює для Трампа спроби перетягнути Варшаву на суто двосторонні угоди зі США. Натомість для націоналістичних еліт Трамп залишається ідеологічним союзником. Вони вважають, що зміцнення Брюсселя – це шлях до «німецького домінування», яке є небезпечнішим за транзакційний підхід Трампа. Тому вони активно використовують риторику Трампа для боротьби з екологічними та правовими нормами ЄС, підтримуючи ідею Європи як «конфедерації вільних націй», що ідеально вкладається в план Трампа щодо фрагментації блоку.
Єдиний пункт, де еліти Польщі майже одностайні, – це те, що Варшава боїться, що Трамп може домовитися з Путіним «через голову» поляків. Щоб запобігти цьому, Польща стимулює ЄС до створення власного ВПК. Але протистояння між президентом Каролем Навроцьким та прем’єром Дональдом Туском у 2026 році стало центральним вузлом польської політики. Це не просто особиста неприязнь, а фундаментальний конфлікт двох бачень майбутнього Польщі: національно-суверенного (модель PiS) та інтегровано-європейського (модель Туска).
Це найгостріша лінія зіткнення. Туск звинувачує Навроцького у «фрагментації» європейської єдності. Нещодавно Кароль Навроцький заявив про необхідність бути готовими захищати і західний кордон (з Німеччиною), апелюючи до історичних образів, що Туск назвав «смертельно серйозною суперечкою» і звинуватив президента в тому, що той ідентифікує Захід як джерело небезпеки, граючи на руку Росії. Своєю чергою, Навроцький — відвертий прихильник Дональда Трампа – бачить у США єдиного реального гаранта безпеки, тоді як Туск прагне посилення Брюсселя, щоб Польща не залежала від настроїв у Білому домі.
Внутрішньопольська суперечка досягла максимального рівня. Фактично президент країни відкрито став на бік посла США у Варшаві в історії прямого втручання у роботу Сейму. Мова про скоординовану акцію з розвалу правлячої коаліції. Президент також блокує призначення нових послів та підвищення офіцерів спецслужб (ABW, SKW), що Туск називає «війною проти уряду» та підривом національної безпеки під час війни. Навроцький вносить власні альтернативні законопроєкти, щоб конкурувати з програмою уряду, фактично створюючи «паралельний центр влади» в Бельведері.
Але ключовим у цій історії є ставлення до Брюсселя та питання суверенітету. Президент Польщі категорично виступає проти федералізації ЄС. Його оточення розглядає посилення повноважень Брюсселя (в обороні чи фінансах) як «німецько-французький диктат». Він чітко виступає за Європу націй, де Польща має право на «особливий шлях». Натомість Туск переконаний, що тільки сильний, «дефрагментований» Брюссель може захистити Польщу від Путіна і торгових воєн Трампа. Він готовий делегувати частину суверенітету в обмін на спільний європейський бюджет оборони та ППО («Європейський небесний щит»). На початку 2026 року сторони спробували знайти компроміс у питаннях безпеки (принцип «нічого про Україну без України»), проте внутрішня боротьба лише загострюється. Навроцький тримає «американську карту», а Туск – «європейську». І тут пора спитати не тільки Quo Vadis, Польще, але й «куди йдеш», Європо.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA