Європа не перестає дивувати. Схоже на те, що вона й тепер сподівається перечекати осторонь усі негаразди цієї турбулентної епохи. Навіть зараз, коли перед нею постає екзистенціальне питання: чи зможе вона швидко переформатуватися, стати суб’єктом міжнародної політики й, головне, створити об’єднані сили швидкого реагування для свого оперативного захисту.
Дотепер Європа вдавала із себе «дурника», який під шумок воєнних конфліктів навчився мати з усього зиск. Тому вона фактично не припиняла торгівлю з Путіним навіть після повномасштабного вторгнення. То накладала санкції на злочинний російський режим, то не контролювала їх виконання, чим нівелювала їхню ефективність. У результаті країна-агресор отримувала гігантські кошти для продовження війни, а країни Євросоюзу – профіт на крові, демонструючи при цьому «глибоку стурбованість» злочинними діями Росії в Україні.
Так тривало, аж поки Дональд Трамп не поставив питання руба: ніякої торгівлі з Росією, жодних закупівель енергоносіїв у кремлівського режиму, суттєве обмеження торгівлі з Китаєм – інакше Європа втратить «захисну парасольку» США. Агресивний і неконвенційний Трамп, увірвавшись у сите й розмірене життя європейців, спочатку ошелешив їх, а потім змусив пристосовуватися мірою наростання претензій. Слід чесно визнати, що така разюча зміна відбулася тільки внаслідок брутального натиску американського президента. Тільки тоді Європейський Союз був змушений не лише збільшити військові видатки, а й взяти на себе закупівлю американської зброї для України. А також замислитися над гарантіями безпеки для Києва, а отже – розкошелитися на власну оборону.
Раніше європейцям вдавалося досить вправно ховатися за спинами українців і «виїжджати» коштом американського озброєння. Це давало можливість перебувати в позиції стороннього спостерігача, імітуючи солідарність та стурбованість. Трамп погрозами виходу з НАТО та виведення військ не на жарт перелякав Європу. Він дав зрозуміти, що вкрай забюрократизований Євросоюз і навіть окремі його члени не здатні самостійно протидіяти воєнним загрозам. Виявилося, що неймовірно багата й економічно амбіційна Європа не в змозі себе захистити. Що в сучасному світі велике міждержавне об’єднання має шанс на безпеку тільки за наявності міцної військової структури і не може покладатися на інших.
Колізія: Євросоюз vs національні держави
Дійшло до колізії: ЄС, не маючи власних збройних сил, мусить звертатися за захистом або до НАТО (яке є колективним органом і потребує консолідованого рішення для застосування 5-ї статті Статуту), або апелювати до національних армій країн-членів. Це свідчить про те, що загалом Євросоюз беззахисний. Висока європейська бюрократія може запропонувати хіба що теоретичний захист, гарантований незобов’язувальними документами. Вона закликає до неухильного дотримання процедур у той час, як світ перестав зважати на значно важливіші конвенційні основи – міжнародне право.
Цілковито покладаючись на Пентагон і радіючи марнотратству американців, європейці не помітили, як самі загнали себе в пастку. За першої ж зміни обставин виявилося, що у «рівнішого серед рівних» члена НАТО можуть виникнути власні преференції всередині блоку. Це чітко продемонструвала історія з претензіями США на суверенну територію Данії –Гренландію. Користуючись позицією гегемона, Вашингтон поставив Європу перед фактом: вони так чи інакше заберуть острів собі. Вчинити опір європейські члени НАТО не можуть, оскільки їхня безпека цілковито залежить від Альянсу. До того ж опір означав би кінець самого блоку. Погодитися ж на добровільне «віджимання» території – означає розписатися у власній безпорадності, що лише прискорить розвал НАТО.
Апеляція до національних армій – це також шлях у нікуди. Це дасть старт відцентровим рухам і продемонструє принцип «кожен сам за себе». Малі країни та держави на передовій зіткнення з Росією зрозуміють: захищати їх ніхто не кинеться. Сильні гравці знову заховаються за «процедурними питаннями», а після окупації лише скрушно розведуть руками, мовляв, не встигли проголосувати.
Усе це наочно доводить, що без істотних реформ керівні органи ЄС із численною бюрократією є зайвою ланкою в управлінні континентом. Ситуація стає критичною, якщо США захочуть розвалити ЄС. Власне, такий намір уже проявлено. Дональд Трамп публічно ігнорує лідерів ЄС, акцентуючи на білатеральних відносинах з окремими країнами. Завдяки цьому йому фактично вдалося усунути брюссельських чиновників від переговорів про завершення російсько-української війни та врегулювання на Близькому Сході, звівши їхню роль до номінальної.
Чи є шанс у Євросоюзу зберегти суб’єктність?
Так, такий шанс ще є. Але він вимагає докорінної зміни функціонування європейських структур. Першим пунктом порядку денного має стати створення наднаціональних об’єднаних збройних сил. А це – завдання колосальної складності. Історія цього задуму довга, проте щоразу виникали перешкоди: то через особливу позицію Франції, то через втручання Великої Британії чи історичні проблеми з Німеччиною. І за всіма цими невдачами завжди бовванів Вашингтон, де чудово розуміли: власна армія Європи – це шлях до незалежності континенту.
Здавалося б, війна Росії проти України мала б остаточно переконати Європу в необхідності створення сил швидкого реагування та залучення до цього ЗСУ – єдиної армії, що має реальний досвід сучасної великої війни. До такої думки єврочиновників мали б підштовхнути і спільні «рейдерські» плани США та Росії щодо багатої, але беззахисної Європи. Брюссель має взяти на себе цю ініціативу, адже це останній шанс не тільки зберегти суб’єктність, а й змінити свої позиції у світі.
Для цього потрібно було б негайно розпочати процедуру інтеграції України. Володіючи всією повнотою інформації, президент Зеленський виступив із відповідними ініціативами: «Мати Збройні сили Європи – це не означає конкурувати з Америкою. Це означає, що Європа як окремий континент повинна мати свою сильну армію. Це не руйнує і не замінює НАТО». На думку Зеленського, мова йде не лише про щонайменше 3 мільйони військових, а й про системний обмін технологіями. Виступаючи в Давосі, він зазначив: «Європа любить обговорювати майбутнє, але уникає дій сьогодні – дій, які визначають, яким буде наше майбутнє». Він закликав до створення реальних оборонних сил, які не залежатимуть лише від «віри в американське втручання». Ключовою думкою стало те, що Україна більше не просить допомоги як жертва, а пропонує себе як частину системи безпеки.
Прикре самогубство чи цинічний розрахунок?
Категоричність та логічність заяв президента України, на жаль, не підштовхнули європейців до рішучих кроків. Відповіді керівництва ЄС свідчать про те, що воно не збирається нічого змінювати. Воно прагне сховатися у своїй «золотій кареті», колесо якої вже зависло над прірвою. А вельможні пасажири тим часом обдумують, як відмовитися від послуг досвідченого кучера (України), бо той не має «сертифіката» і претендуватиме на місце всередині.
Тому вони вестимуть нескінченні дискусії, відсідаючи подалі від краю прірви, не усвідомлюючи, що полетять туди всі разом. Здається, Європа навіть перед гільйотиною вимагатиме сертифікованого ката й дотримання всіх інструкцій. Це може трохи відтермінувати прощання з головою, але не скасує невідворотного.
Проте досить метафор. Європа виявилася категорично не готовою до змін. Судячи зі слів головної європейської дипломатки Каї Каллас, ЄС навіть не розглядає створення спільної армії. Вона вважає, що «чітка структура та ієрархія» вже існують у межах НАТО. «У кожної європейської країни є армія... Я не можу собі уявити, що країни створять окрему європейську армію... Якщо ми створимо паралельні структури, це лише розмиє картину», — акцентувала Каллас.
Це можна було б назвати «непробивною тупістю», адже важко повірити, що європейські бюрократи настільки сліпі. Тому висновок такий: або їх використає як елемент «харчового ланцюжка» Трамп, не залишивши від ЄС каменя на камені, або їх «закошмарить» Росія. А поїздки європейських лідерів «на поклон» до Сі Цзіньпіна в пошуках захисту від Трампа лише прискорять процес «Занепаду Європи».
P.S. Європа й надалі думає, що може залишити Україну на задвірках, цинічно намагаючись якомога довше пролонгувати війну. Вона сподівається, що за цей час російська економіка посиплеться, і РФ перестане бути загрозою. Надіються, що в США до влади повернуться демократи й усунуть Трампа через імпічмент або через стан здоров’я (забуваючи, що йому на зміну може прийти Джей Ді Венс – один із найбільших критиків Європи). Тобто Європа знову хоче відсидітися в золотій кареті за спинами українців. Але вона забуває про інший сценарій: миротворчі дії Трампа завершаться успіхом, Америка гарантує Україні надійну безпеку, і тоді вже Україна «із занепокоєнням» спостерігатиме, як шуліки накидаються на напівантикварну золоту карету. Далі буде.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA