Ще від початку євроінтеграційного «шляху» України десятки років тому періодично виникало питання: «то в яку Європу ми йдемо?». Існували аргументи як «за», так і «проти», навіть якщо відкинути крайні форми у вигляді борців з «євросодомом» або апологетами всього «європейського», чим би воно не було. Дихотомія між консервативним та ліберальним, між занепадом та золотим віком супроводжувала всі інтелектуальні пошуки останніх десятиліть. Якщо ти євро-оптиміст – значить золотий вік попереду, якщо песиміст – тоді цей поїзд уже зійшов на запасний шлях та нікуди не поїде, і залишається лише спостерігати за «сутінками Заходу».
Хоча заради справедливості слід зазначити, що автор тих самих «Сутінків Заходу» нас, слов’ян, до того Заходу не зараховував. Та й ми, після проголошення незалежності, не «йшли в Європу» за цивілізацією та культурою, а за стабільністю, некорумпованою бюрократією і високими стандартами життя. Більш того – «Європа» в популярному (не шпенглерівському) розумінні постійно занепадала ще від часів античності. Рим змінювався «темними віками», Високе Середньовіччя – релігійними війнами, епоха Просвітництва – революційним терором. І завжди після занепаду та краху чергового європейського проекту виникав новий, з універсальними амбіціями об’єднання «християнського» чи «цивілізованого» світу: імперія Карла Великого, Священна Римська імперія Німецької нації, проект Наполеона Бонапарта… Та й це ще не все. «Європа» постійно рухалася: від Середземномор’я спочатку на Північ – до Франції, Британії, Рейну, а далі на Схід і до Балтики. Нема якогось «історичного» закону, який би унеможливив подальший рух «європейського ядра», наприклад, ще далі на Схід, який зараз є європейською периферією, як до того периферією відносно Італії були Франція, Британія та Німеччина.
Після Другої світової війни Європа втратила свою суб’єктність на користь США та СРСР. Але навіть і ця ситуація не була новою, якщо пам’ятати про арабські завоювання, вторгнення зі Степу, османську експансію. Тоді теж часами виглядало на те, що цей глухий півострів на заході Євразії годиться лише на роль «корму» для більш агресивних та організованих сусідів. Але кожна така загроза спричинялася до того, що Європа (чим би вона на той час не була) змушена була відкласти на бік улюблену справу – міжусобиці, і формувати щось більш-менш централізоване. Імперія Карла Великого утворилася в тому числі і «завдяки» тиску мусульман та кочівників, Священна Римська імперія значною мірою «завдячує» своїй появі мадярам, австрійські Габсбурги сформувалися як «християнський щит» проти Османської імперії.
Так і виходить, що Європа – це постійні зміни, постійне намагання «увійти в ту саму річку» з розумінням того, що ця «річка» вже не та. Сучасний Євросоюз утворився як запобіжник від повторення масакри Другої світової, і лише з часом перетворився на ідею простору безпеки та процвітання. Зараз на цю європейську ідею впливають два фактори: один традиційний – вторгнення зі Сходу, інший геть новий – зміна ролі Америки, яка більше не гарантує ані безумовної безпеки, ані економічного симбіозу. Навіть більше – постало питання цивілізаційної спорідненості континентів.
Чи є Америка і Європа все ще однією цивілізацією, чи різними? Організаційно та політично це два різних світи. Навіть на переговорах Україна / Росія / США Європа не представлена, і не тому, що її інтереси представляє Америка (що було б нормальним ще років 10 тому), а тому, що Європа не є суб’єктом з військової точки зору. Якщо спробувати зрозуміти погляди теперішнього американського керівництва, опираючись на заяви Дональда Трампа чи Джей Ді Венса, то вони визнають свою приналежність до європейських коренів, але… А ось після «але» і звучить все найцікавіше. І мова не про «вітряки, які псують краєвиди», а про більш фундаментальні речі.
По-перше, американці закидають європейцям відхід від демократичних принципів і свобод на користь бюрократичних процедур та правил. Відповідно, в їхньому розумінні, воля народів ігнорується на користь правлячого класу, який, своєю чергою, обслуговує інтереси глобального капіталу, а не власних виборців. Виборцям, натомість, пропонують замінник у вигляді нео-ліберальної ідеології, програм Сороса і «оце от все». Американські нові праві пропонують свою допомогу, щоб «виправити» ситуацію, але навіть найбільшим євроскептикам зрозуміло, що йдеться не про альтруїзм з боку «янкі», а про недопущення того, щоб Європа стала самостійним геополітичним гравцем. Сучасна Америка прагне залишити Європу молодшим партнером зразка другої половини ХХ століття, отже Брюссель як центр прийняття рішень їх не влаштовує.
По-друге, бізнес. Зарегульованість європейського ринку та бюрократія як «явище в собі і для себе» шкодить не лише самим європейцям (про що недавно нагадав німецький канцлер Фрідріх Мерц), а й американським економічним гігантам. Вашингтон прагне економічного доступу, але наразі не зрозуміло, як це поєднати з тим, щоб тримати європейських конкурентів позаду, а китайців взагалі за порогом. А «вітряки» і «турбота про птахів та пейзажі» – це для красного слівця. Головне ж – конкуренція з Китаєм на багатому споживчому ринку ЄС.
По-третє, консерватизм (або расизм, тут це формулювання теж підійде). Те, що «деякі міста в Європі вже неможливо впізнати», що «демографія настільки змінилася, що невідомо, чи будуть ці країни європейськими», що «уряди знищують свої суспільства через неконтрольовану міграцію» – це не про права людини, не про свободи і не про американську мрію. Це про консервацію своєї переваги шляхом зведення стіни на кшталт тої, яка розділяє США та Мексику. І тут слід визнати, що Брюссель у теперішньому вигляді є ідеологічним опонентом сучасного Вашингтону. З іншого боку, ми пам’ятаємо «трансфер» сирійців до Німеччини руками Путіна і Асада, підтримку ХАМАСу на вулицях європейських столиць, явні провали інтеграційних програм, тому й заплющувати очі на очевидні проблеми теж не варто.
А якщо до цього додати факт проживання на різних півкулях Землі, про що нам не забувають нагадувати при кожній нагоді, то перехід від солідарності і допомоги до захисту за гроші виглядає цілком логічним. Це на даному етапі, оскільки зовсім скоро Трамп на фоні Венса (або іншого представника нового покоління «справжніх американців») може здатися добрим милим дідусем. При збереженні наявних тенденцій провалля в центрі Атлантики ставатиме ширшим з кожним новим поколінням.
Так а де в цій ситуації Україна? Яка наша позиція і в чому полягає наша пропозиція? Закликати Європу прокинутися – це правильно. Пропонувати об’єднатися, щоб протистояти зовнішнім загрозам – безперечно так. Але цього вистачить хіба що для тимчасового відвернення катастрофи, проте недостатньо на емоційному рівні, коли йдеться про подальше майбутнє. Україна може запропонувати Старому Світу дуже амбітну ціль – відмінити «Сутінки Заходу». Якщо Північна Європа в модерні часи перейняла від Середземномор’я естафету «кращості», то теоретично ніщо не заважає Північному Сходу зробити те саме. Рівень життя при цьому не є ніяким аргументом – на початках піднесення Півночі жити в Лондоні теж було гірше, ніж в Палермо.
Так, це малоймовірний варіант. Але альтернативою йому є лише новітнє «викрадення Європи». Її, як дійну корову, готові забрати собі чи навіть розділити світові хижаки: США, Росія, Китай. І не через велику любов (хоча певні сентименти в когось таки є), а через багатства і величезний споживчий ринок, який можна ще довго експлуатувати.
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA