Єдиний висновок, який можна зробити з дотеперішньої політики Європи – вона так і не усвідомила рівня ризиків, що нависли над нею. Не зрозуміла, що не зможе вберегти свій «ситий рай», лише жорстко контролюючи пункти пропуску на кордонах ЄС та десятиліттями тримаючи у «передпокої» цілі країни, які були готові долучитися до Європейського Союзу й посилити його.
Виявилося, що досі єдиною стратегією і тактикою Європи було намагання тихцем пересидіти всі проблеми. Вона сподівалася, що події навколо не зачеплять її герметично закритого простору. Реакції були відповідними: десь пофліртувати з агресором і заробити на ньому цілі статки, десь втішити жертву, аби не допікала криками, а десь – посміятися з вайлуватого «американського ковбоя», який чомусь звалив на себе тягар відповідальності за трансатлантичну безпеку. Схоже, завдяки такій тактиці Європа хотіла не лише відсидітися, а й зберегти свій недоторканний статус – ще й із профітом.
Україна: від «буферної зони» до «зупників»
Політика щодо України в перші місяці після повномасштабного вторгнення була продиктована страхом швидкого падіння Києва та виходу Росії на кордони ЄС. Не розуміючи, як довго вдасться Україні протриматися, європейці надавали суттєву допомогу біженцям та здійснювали безоплатне постачання зброї. Проте, коли стало зрозуміло, що війна набуває затяжного характеру, а безпосередньої загрози виходу росіян на кордони ЄС немає, Європа помітно охолола. Вона продовжила «відбуватися» санкціями проти Росії, яких часто сама ж і не дотримувалася.
Користуючись безвихіддю України, яка бореться за своє існування, Європа від початку звела цю війну до рівня «української проблеми». Для себе вона обрала позицію багатої сусідки, яка знічев’я підкидає грошенят на «не її війну», готуючи Україні долю «буферної зони» між собою та вкрай агресивним варваром. Вона не бажала усвідомити, що варвара цікавить не стільки Україна, скільки багата й розніжена Європа.
Знадобилося майже чотири роки повномасштабної війни та поява на світовій політичній арені Дональда Трампа, щоб Європа нарешті скоригувала свою позицію. Вона перестала бачити в Україні лише «буферну зону» (бо агресор на цьому етапі не зупиниться), натомість почала сподіватися на використання українців як «найманої піхоти». Таких собі козаків-найманців – «зупників», які діяли б на просторах «дикого поля», охороняючи мир і спокій благодатної Європи. При цьому тій частині України, що залишиться незнищеною, обіцяють членство в «клубі цивілізованих країн» – але знову ж таки, лише за умови виконання всіх вимог Євросоюзу.
Нерівня і знущання американського Сатира
Такі тактика і стратегія заздалегідь демонстрували: Європа готова воювати руками України, не вважаючи її рівною собі партнеркою. Але очевидно, що країна, яка зі зброєю в руках боронить цінності західної цивілізації – демократію і свободу, аж ніяк не має виглядати Попелюшкою на європейському балу. Постає питання: чому за таких драматичних обставин та героїчної боротьби українців Європа бере на себе роль екзаменаторки на відданість демократичним цінностям?
Здається, Європа ще не усвідомила своєї стратегічної помилки. Зберігаючи статус-кво, не форсуючи формування власних збройних сил і намагаючись пересидіти лихоліття, вона прирікає себе стати жертвою сильніших і нахабніших. Вона більше не може розраховувати на абсолютний захист НАТО, оскільки основна сила блоку – США, не лише не гарантує безпеку, а й погрожує виходом з Альянсу. Сполучені Штати не обіцяють ядерної парасольки над континентом і мовчать щодо застосування 5-ї статті Статуту НАТО у разі гібридної агресії Росії проти країн Балтії чи Польщі. Ба більше, Дональд Трамп пропонує незабаром перевірити відданість п'ятому пункту десь у районі Мексиканської (Американської) затоки: хоче подивитися, як і якими силами європейські країни кинуться допомагати США.
Розважаючись у властивій йому манері, Трамп в образі міфічного Сатира не припиняє нападати на Європу. То змушує платити за власну безпеку, муштруючи тарифами; то безпардонно претендує на Гренландію з виглядом «а що ви мені зробите?»; то публічно «романсує» з Путіним, залишаючи Європу за дверима переговорів. Він ніби демонструє, що станеться з ЄС, якщо той і надалі вдаватиме, ніби можна відсидітися у тихій заплаві. Водночас доводиться констатувати (аж ніяк не солідаризуючись із Трампом), що апарат управління Євросоюзу на очах втрачає вплив. Він демонструє безпорадність у вкрай забюрократизованій системі, яку, якщо не знищать власні функціонери, то зруйнують відцентрові сили.
Очевидно, що політика Трампа спрямована на руйнування ЄС як конкурента; він хотів би спиратися на кількох сильних «однодумців» замість європейського колоса. Але він також показує, наскільки беззубою та інфантильною структурою є Євросоюз. Раніше він тримався на привабливості вступу до «клубу багатих» та на жорсткій міграційній політиці, яка вщент розбилася об хвилі нелегалів, організованих Росією. У цьому вже немає сумнівів після того, як внаслідок бомбардувань Сирії біженці заполонили Європу. Неспроможність тогочасних лідерів впоратися з проблемою призвела до гострого протистояння всередині ЄС.
Домашнє завдання для ЄС «на вчора»
Усе це поставило на порядок денний складні питання: реформу ЄС, зміну принципів ухвалення рішень і визначення міри, до якої національні держави готові розпрощатися з частиною суверенітету. Приклад із Гренландією остаточно довів: ЄС має змінитися, а потужніші країни – взяти на себе лідерство. Це, своєю чергою, загрожує посиленням конкуренції між Францією та Німеччиною і напруженням у польсько-німецьких відносинах. Одне слово, Євросоюзу в його нинішньому форматі загрожує якщо не хаос, то перспектива стати «дійною коровою» для сильніших гравців ззовні.
Напевно, було б перебільшенням сказати, що за такого стану справ Європа мала б уже хапати Україну за обидві руки й тягнути до своєї родини. Але те, що вона не має часу навіть на швидке будівництво об’єднаних збройних сил та оборонного комплексу – це доконаний факт. Європа багато про це говорить, але мало робить. Навіть якщо припустити, що ЄС спробує залучити ЗСУ для оборони, поки що він бачить українців лише як середньовічних «зупників», що воювали за харчі. Тобто, залишити Україну в «черзі на вступ», водночас використовуючи її військовий досвід і потенціал.
З цього можна зробити важливий висновок: Європа має якнайшвидше пройти культурну еволюцію, позбутися пихатості, зверхності та егоцентризму. Тільки тоді прийде усвідомлення, що прийняття України до ЄС – це не винагорода за хорошу поведінку, а нагальна потреба для виживання європейської системи безпеки.
Схоже, Європі не вдасться залишитися осторонь глобальних загроз. Цього не дозволить ні війна в Україні, ні постійна загроза з боку Росії, ні «муштра» Трампа. Але є й обнадійливі тенденції: попри намагання законсервувати старий лад, в ЄС дедалі частіше лунають голоси про системні зміни.
Нові лідери
На справжнього лідера Євросоюзу перетворюється федеральний канцлер Німеччини Фрідріх Мерц – політик, готовий брати відповідальність за зміни у своїй країні та гідно представляти ЄС на міжнародній арені, зокрема в переговорах із непередбачуваним Трампом. Надзвичайно глибоко проявляє себе й італійська прем’єрка Джорджа Мелоні, яку вважають прихильницею Трампа.
Саме Мелоні нещодавно сформулювала принципи майбутньої безпекової стратегії Європи – стратегії стримування. «Ти маєш бути достатньо сильним, щоб змусити ворога відмовитися від нападу», – вважає вона. Це означає, що ворог, побачивши міць противника, ніколи не розпочне війну. Нерозуміння цього принципу веде Європу хибним шляхом. Мелоні наголошує: треба усвідомити, що збройні сили є інструментом побудови миру, а не лише ведення війни.
Основним інструментом гарантій для України вона бачить механізм, натхненний 5-ю статтею Статуту НАТО. Це наочно підтверджує нинішня ситуація в Європі: не всі країни Альянсу мають військові бази, але всі почуваються захищеними завдяки приналежності до нього. Проте залишається питання: хто конкретно має це забезпечити? Мелоні відкрито заявляє: «Якщо ми відкриємо діалог з Росією розрізнено, то зробимо послугу Путіну. А останнє, що я хочу зробити в житті – це послуга Путіну».
Тому єдиний спосіб для ЄС зберегти суб’єктність – це не спроба пересидіти, а навпаки – стати сильним і відлякати ворога. А сильною Європа може стати лише в союзі з Україною. На паритетних засадах.
P.S. Критична промова президента Зеленського в Давосі була сприйнята неоднозначно. Оцінки розділилися: від закидів, що Україна не в тому стані, аби критикувати постачальників зброї, до думок, що хтось нарешті мусив сказати правду в очі. Окремих експертів вразило те, що Зеленський, критикуючи європейців, нібито надто запобігав перед Трампом. Мовляв, європейські лідери цього не забудуть і «помстяться» під час голосування за вступ до ЄС. На це можна сказати лише одне: якщо за цілий рік Європа практично нічого не зробила для побудови власної системи безпеки, вона наражає світ на величезну небезпеку. Її стратегія «пересидіти лихоліття» свідчить лише про слабкість та інфантильність.
Аргумент про те, що Європа взяла на себе фінансовий тягар закупівлі американської зброї, також свідчить про позицію жертви. На цей крок вона пішла під тиском Трампа, який погрожував залишити її безборонною перед Росією. Фактично Трамп змусив європейців визнати війну в Україні великою європейською війною. Якщо Європа не візьме на себе відповідальність, вона ризикує стати наступною здобиччю Путіна. І з європейськими пихою та гонором час уже щось робити. Бо європейці більше не екзаменатори.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA