Не буде великою таємницею якщо сказати, що ще задовго до повномасштабної війни наше суспільство не було, м’яко кажучи, особливо переобтяженим критичним мисленням. Як правило, кидаючись то від «зради» до «перемоги», то оцінюючи світ в чорно-білих тонах. Війна цю ситуацію тільки посилила, а тому віднайти хоча б нейтральний погляд на ситуацію дуже важко. На жаль, доводиться жити у світі, де переважають усього дві категорії: або «все правильно», або ж «усе погано». На додачу, дуже часто прихильники обидвох підходів ведуть між собою непримиренну боротьбу. Якщо у випадку нашого ставлення до Росії та росіян це має сенс, оскільки триває війна на виживання, а послуговування стереотипами в умовах конфлікту – це бонус за відсутності часу та зайвої енергії. Але у ставленні один до одного та до решти світу такий підхід є радше шкідливим, бо кожного разу, читаючи новини, людина змушена переживати гострий когнітивний дисонанс. Від того, що «свої крадуть», а «чужі іноді діють порядно».
Проте зʼявляються і досить цікаві зміни. Наприклад, новопризначені Кирило Буданов та Михайло Федоров зробили відносно молоді, за мірками української та й світової політики те, чого раніше люди «при владі» старалися не робити. Хіба що після відставки. Вони вийшли за межі парадигми «добре/погано» та визнали існуючі проблеми: з ТЦК, СЗЧ, ВЛК, комплектацією та оснащенням армії. І небо після цих заяв не впало на землю, більш того, люди з полегшенням зітхнули, що нарешті хтось «на посаді» сказав це вголос. Вчергове підтвердилося, що не варто недооцінювати «простий народ», наче це його, «народу», незмінний вибір – слухати виключно солодкаві заспокоєння.
Це дійсно хороший початок і з цим уже можна працювати, і не лише у згаданих безпекових сферах. Адже чесна констатація проблеми є першим необхідним кроком до її вирішення. Якщо ми розуміємо і приймаємо, що у відключеннях світла винні росіяни, це ж не забороняє нам цікавитися, як та з якою ефективністю справляються конкретні наші люди (обрані і призначені) з подоланням наслідків повітряних атак тут на місці. А не кидатися стрімголов у чергове протиставлення «влада проти самоврядування». Що, якщо задуматися є типове масло масляне.
Треба усвідомлювати й те, що в нас, як в окремих людей, так і суспільства загалом, є своя «темна сторона», а отже є над чим працювати. Бо якщо прийняти постулат, що проти України воюють росіяни, то це аж ніяк не виключає, що серед українців нема зрадників, саботажників (навіть ненароком) або корисних ідіотів. Звісно, що є. Тому приналежність до українського народу не є гарантією невинуватості, а зрадники не «виписуються» автоматично з-поміж українців.
Можливо, висловлюючись метафорично, суспільству потрібен свій «Карл Юнг», але не кожному персонально, а всім нам разом, щоб «пропрацювати» себе як спільноту? Якщо в кожної людини є риси, які вважаються поганими, але які так чи інакше впливають на людину, чи справедливо те саме сказати про суспільство? Теоретично, так. Як не всі росіяни тупі (інакше не майстрували б так ефективно ракети та дрони), так і не всі українці незламні та патріотичні. За Юнгом виходить, якщо не помічати свої «темні» риси, натомість шукаючи їх в інших людях, то з цього неодмінно проростають конфлікти. Те саме можна сказати і про суспільне життя. А коли Юнг радить людині не нищити власну «тінь», а спробувати інтегрувати її – чи не нагадує це про соціальні експерименти (такі як будівництво комунізму), що зазнали краху, бо ігнорували людську природу?
Для нас буде лише користь від того, коли ми усвідомимо власні недоліки, для чого потрібні мужність і відвага, та спробуємо трансформувати погане у конструктивне. І як тут не згадати «дніпровських офісників», які «розводять» росіян і донатять їхні заощадження на ЗСУ. Навряд чи варто чекати суперрезультатів, але тільки цілісність, в Юнга йдеться про цілісність особистості, ми можемо назвати єдністю чи навіть соборністю. Це достойна ціль. В принципі, це і є ліберальне суспільство, в якому бажання «наживи» трансформується в конкуренцію та підприємництво. Де є способи вивільнити свої бажання та реалізувати задумане, і де «партія» не «бореться з ганебними практиками» та не заглядає кожному в спальню.
Не зашкодить подібний підхід і в інших проблемних сферах. Усвідомлення факту, що у нас дійсно крадуть, брешуть і намагаються спростити собі життя коштом «ближнього свого» дасть більше спокою і дозволить ефективніше боротися з цими явищами, не «виплескуючи дитину разом із водою». Бо проблеми в армії, хоч і на слуху, але не є унікальними, бо ще є освіта, податки, управління, митниця… Інакше тітонька в халаті з кількома сотнями тисяч доларів буде й надалі уособленням всіх ВЛК, а затриманий на вимаганні працівник ТЦК «представлятиме» всі Територіальні центри комплектування, а самі ТЦК уявлятимуть втіленням ЗСУ.
Прийнявши свою «темну сторону» і навчившись із цим жити, можна буде, наприклад, простіше дистанціюватися від політичних росіян з українським паспортом чи просто зрадників-українців, які працюють на користь Росії в країнах ЄС. Бо виходить парадокс: суспільство «горою стає» за українців у Польщі, які часто виявляються політичними росіянами з українськими паспортами, легко піддаються вербуванню російськими спецслужбами, тавруючи одночасно російськомовних українців в Україні, які на ділі доводять свій патріотизм.
Те ж саме стосується проблем з історичною політикою. Історія ще довго буде нам псувати нерви та стосунки з поляками. Ми не можемо не розуміти, що не всі наші герої були святими, але й не можемо це визнати. Поляки не можуть не розуміти, що ми все усвідомлюємо, проте не збираємося нічого визнавати. Для нас це проблема. А от для того, хто примирився із власною тінню такої проблеми більше нема. «Дорослі» суспільства не потребують постійних самовиправдань, бо дорослі суспільства багатогранні.
І тут не йдеться про віктимізацію, але про прийняття діагнозу, про який і так всі давно здогадуються. Як і не про моральний релятивізм, бо розуміти не означає схвалювати. А от виправдовувати і пояснювати безальтернативністю злочинні дії – це шлях у глухий кут. Навпаки, усвідомлення «своєї тіні» може якраз допомогти соціуму вирватися за межі боротьби за статус ексклюзивної жертви та подолати моральний релятивізм.
Особливо це знадобиться на етапі прийняття «мирного плану імені Дональда Трампа», який явно не буде «перемогою», але й «зрадою» теж не буде. Знадобиться і після, коли не розквітне в одну мить рай на нашій землі. І коли майбутнє більше залежатиме від уміння робити висновки, а не лише від стійкості та героїзму. А також – для аналізу зовнішньополітичних подій, які останнім часом стали ще більш цинічно-транзакційними.
Проте, можливо, це суперечить не лише логіці українських виборів, які колись та й будуть, але й нашій природі. Може, варто і це прийняти як частину власної «тіні»?
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA