Якщо не слідувати букві міжнародного права, закривати очі на анексії й агресії, то вся система дуже швидко перетворюється на діряве відро, в якому вода не триматиметься. Воно втратить своє функціональне призначення і буде викинуте, у кращому випадку, на переробку. Період, коли ООН була джерелом міжнародного права, наглядачем і координатором, давно минув. Це стало очевидно всім. Але всі сторони продовжували замітати сміття під килим, відкладаючи вирішення проблем для наступних поколінь.
Міжнародна система безпеки остаточно розвалилася не тому, що хтось програв «холодну війну», а хтось у ній виграв. Радянський Союз хоч і припинив своє існування, але встиг дивним чином передати повноваження Російській Федерації – разом із постійним членством у Раді Безпеки ООН та правом вето. Відтоді міжнародна система безпеки посипалася. А західному демократичному світові залишилося лише вмовляти автократів і диктаторів.
Рада безпеки ООН відпала як робочий інструмент тоді, коли в ній до Китаю на постійній основі приєдналася РФ. Коли ці дві країни завдяки можливості накласти вето на будь-яке законне рішення, отримали контроль за роботою усієї ООН. Якщо ж до цього додати корумпованість чиновників ООН та її підрозділів, то крах демократичної системи залишався лише питанням часу. Взявши під контроль РБ ООН, два авторитарні режими заходилися підминати під себе світ: Росія – через агресивні дії і війни проти сусідніх держав, а Китай – шляхом економічної експансії. Що в умовах державної монополії КПК ставило Китай поза конкуренцією навіть з відомими світовими корпораціями.
Вседозволеність російського бандита
Найгірше в цій історії те, що після військового втручання проти Молдови і створення анклаву Придністров’я (ПМР) та проти Грузії (окупація 2008 року Абхазії та Південної Осетії) Росія змусила демократичний західний світ змиритися з тим, що та може шляхом війни анексувати території суверенних країн. І те, що європейські політики, щоб задобрити Путіна, пішли з ним на змову, звинувативши в порушенні миру маленьку Грузію, своєю чергою відкрило ворота для повномасштабної війни проти України. Європейські чиновники сподівалися, примкнувши очі на агресію проти Грузії, випросити спокійне життя в ЄС. А в результаті отримали не лише велику війну проти України, а й гібридні дії проти них самих.
Наступною помилкою європейців стало те, що після доконаного акту відкритої агресії Росії проти України вони знову не вчинили реального спротиву агресорові, а вступили з ним у переговори. Заходилися вмовляти диктатора, будучи готовими «здати» Україну в обмін на недоторканність кордонів ЄС. Здається, вони не до кінця розуміли, що, отримавши Україну з її природними та людськими ресурсами, Владімір Путін неодмінно пішов би далі. І невідомо, чи задовольнився б колишніми радянськими республіками та країнами так званого соціалістичного табору. Не розуміли, що безкінечні переговори з Путіним не лише легітимізують війну, а й переконують його у вседозволеності та безкарності.
Боялися подумати, що переговори з агресором – це не лише надання йому статусу рівного, а й передача ініціативи та наперед запрограмовані поступки. Своєю «безхребетною» політикою вони, фактично, розпалили апетити Путіна і навіть більше – вигодували його у справжнього монстра. Відсутність власної принципової позиції вони то приховували за складнощами функціонування європейського бюрократичного механізму, то за відсутністю одностайності при голосуванні з ключових питань. Що гріха таїти, багатьом з них дуже вигідною була проросійська позиція Угорщини, бо завдяки їй вони продовжували вигідну торгівлю з Росією, наповнюючи вщерть її воєнний бюджет.
Таким чином європейці фактично «розмінювали» демократію і примат міжнародного права на російські рублі. Торгували демократичними принципами, сподіваючись, що зуміють домовитися з гопником Путіним або, в разі чого, сховаються під парасолькою НАТО.
Коли раптом трапився Трамп
Можливо, європейцям ще довго вдавалося б водити «демократичні» хороводи, залишаючи за своїм плотом Україну на заклання агресору. Водночас ведучи інтенсивну торгівлю з московським диктатором і прикриваючись військовою могутністю США. Європейці думали, що в постаті США знайшли безвідмовного вічного донора, переклавши на нього більшість воєнних видатків і майже зовсім не вкладатися у власні безпеку та оборону.
Виявилося, що без США Європа мало на що здатна. Десятиліття після «холодної війни» не лише вкорінили безпідставний пацифізм, але й привели до переконання її громадян, що їхнє життя надто цінне, щоб ризикувати ним, обороняючи свою країну.
Якийсь час європейці спокійно відсиджувалися за спиною українців, користуючись їхньою безвихідною ситуацією, не забуваючи при цьому вимагати дякувати за кожен факт допомоги. Зрештою дійшло до того, що масового поширення набула теза: це взагалі не європейська війна, а протиборство Америки і Росії за їхні власні глобальні інтереси. Що, своєю чергою, підняло в Європі справжню антиамериканську хвилю.
І раптом в Америці трапився Трамп. Цинічний ділок. Без крихти демократичного фльору і загравань із просякнутою демократичними процедурами Європою. Активний противник ліволіберального дискурсу і прихильник переведення відносин у жорстку практичну площину.
Вже від першої його каденції Європа отетеріла, а від другої – впала в ступор. Виявилося, що Америка більше нікому нічого не винна. Навпаки, прийшов час платити за векселями. Заяви Трампа під час другої каденції про те, що країни ЄС мають підняти свої оборонні видатки до 4%, виявилися не порожнім звуком. Торгівля з Росією під час повномасштабної війни проти України мала бути зупинена. Мали бути переглянуті й відносини з головною загрозою світовому порядку – Китаєм.
Трамп поставив питання руба: ви або разом з Америкою готуєтеся до двобою з «віссю зла» (Китай, Росія, Іран), або я вас залишаю на поталу так званому глобальному Півдню. Для підкріплення серйозності своїх вимог він відверто заявив, що має намір вивести свої війська з Європи або навіть вийти з НАТО.
Страх Європи залишитися віч-на-віч з Путіним був таким сильним, що вона погодилася взяти на себе видатки із закупівлі для України американської зброї, інтенсифікувати виробництво власної зброї (у тому числі у співпраці з Україною), а також нарешті подумати про створення європейських збройних сил.
Дивно, але це пішло країнам ЄС лише на користь. Це якісно вплинуло й на відносини з Україною. Побоювання, що Трамп зможе домовитися з Путіним коштом України, змусили європейських лідерів до активних дій. Європа давно зрозуміла, що союз Трампа з Путіним є найбільшою загрозою їй самій. А отже, потрібно діяти в напрямку обстоювання інтересів України.
Ігри автократів
Після остаточної перемоги авторитарної влади Путіна в Росії та закріплення твердого курсу Сі Цзіньпіна в КНР авторитарні режими розпочали дуже цікаву гру із західними демократіями. Суть її полягає в наступному: ми не демократи, тому ніякі закони нам не писані. Ми не мусимо дбати про права людини та легітимізувати свою владу шляхом виборів. А от ви мусите неухильно дотримуватися законів, демократичних принципів, прав людини і нас вмовляти, щоб ми пішли на певні поступки.
Зрозуміло, що за такої моделі більше шансів програти мають демократичні суспільства, оскільки в них влада «розпорошена» між багатьма учасниками демократичного процесу. Натомість в авторитарних країнах майже вся влада зосереджена в руках конкретного правителя, який має під собою апарат насильства і розправився з опозицією, чим забезпечив собі довге авторитарне правління.
Зруйнувати авторитарний режим досить складно, особливо якщо він заволодів серйозним світовим потенціалом, зосередив у своїх руках, як Китай, 80% видобутку рідкісноземельних мінералів, вкрай необхідних для високотехнологічної революції. Крім того, Китай просуває свою модель «авторитарної модернізації» як швидшу альтернативу західній демократії, яка часто супроводжується вимогами щодо прав людини та антикорупційних реформ. Її суть полягає у доведенні тези: держава може стати надсучасною, технологічною та заможною без прийняття західних ліберальних цінностей, багатопартійності та свободи слова. Станом на цей час ця модель остаточно сформувалася як поєднання державного капіталізму, цифрового контролю та комуністичної (націоналістичної) ідеології.
Китай підкупляє інші країни альтернативою західному шляху – «економікою без повчань». Надає кредити та будує інфраструктуру («Один пояс, один шлях»), не висуваючи вимог щодо прав людини чи демократичних реформ. Робить акцент на тому, що кожна країна має право на «власний шлях», що фактично означає право диктаторів залишатися при владі навічно. Наприклад, Пекін будує порти (вже контролює майже 100 портів у 60 країнах світу) та 5G-мережі за лічені роки, не питаючи про стан демократії в країні чи корупцію в уряді. Таким чином створюється технологічна та логістична залежність країн від китайських стандартів і такі країни занурюються у повну кабальну залежність. Але таким чином відбувається поширення авторитарної китайської моделі планетою.
«Клин клином вибивають», або Similia similibus curentur
Скидається на те, що західний світ постав перед шаленим викликом: як не програти авторитарним режимам і водночас зберегти демократичний устрій. Флагманом цього процесу, як не дивно, виступив Дональд Трамп – зі своїми специфічним світобаченням, мораллю та уявленнями про успіх. Усе вказує на те, що Трамп готується до «війни» з Китаєм. За цей час він перепробував уже дуже багато методів: спробу відірвати Росію від Китаю, «підкорити» Європу, зменшити впливи Пекіна у світі, витіснивши його з нафтоносних країн, та паралельно знищувати авторитарні режими не лише в Західній півкулі.
Тут вже було згадано про невразливість автократів перед західними демократіями. Довелося констатувати, що у диктаторів простіша та «ефективніша» модель. Оскільки вся повнота влади, апарат насильства та ресурси зосереджені в одних руках. Здавалося, ні проти диктатора Асада, ні проти Путіна, ні проти теократії аятол, а тим більше проти Сі, у західних демократій немає шансів. Проте якось дуже швидко сирійцям вдалося повалити режим Башара Асада і змусити його втікати до Москви.
Спільними зусиллями Америки та Ізраїлю було розбомблено ядерні об’єкти в Ірані і, заодно, в «недемократичний» спосіб знищено командирів КСІР та розробників ядерної зброї. Тепер – підняти вкрай зубожілі іранські маси на боротьбу з правлячим режимом. Їхня справа, навіть після придушення, не пропаде намарно. Режим аятол хитається, а тому його падіння – питання недалекої перспективи. Виглядає на те, що до Тегерана застосували технологію «повільного удушення» – недемократичну з точки зору ліво налаштованих європейців, але очевидно дієву.
Але найбільш промовистою стала блискуча спецоперація американців з арешту та вивезення венесуельського диктатора Ніколаса Мадуро. Це сталося без оголошення Венесуелі війни та без загибелі цивільних і американських військових. Просто у венесуельської диктатури відтяли голову. Треба розуміти, що тимчасово виконувачка обов’язків президента Венесуели Делсі Родріґес тихо пішла на співпрацю з американцями. А на країну чекають важливі зміни. Американці встановили контроль над венесуельською нафтою, захоплюють нелегальні танкери і змушують до переговорів Китай та Росію. Так само демонструють, що без ресурсів наступним може впасти режим на Кубі.
Але найголовнішим висновком стало те, що тепер автократи та диктатори більше не почуватимуться у безпеці. Бо невідомо, яким виявиться «клин», яким судилося вибити Путіна, Хаменеї і так аж до останнього автократа. Демократія також має навчитися себе захищати, а то й перейти в наступ. Головне – щоб у європейських демократів знову не з’явилося бажання вмовляти диктаторів.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA