Теперішня туга експертів та лідерів думок за «колишнім світовим порядком», де начебто панували правила та повага до суверенітету, нагадує тугу за радянським «достатком». В обох випадках йдеться про суто суб’єктивне сприйняття минулого, часто вигаданий стан речей, який якщо й існував, то для привілейованого прошарку. Тобто або для дійсно суб’єктних держав, або для представників радянської номенклатури. Всім іншим залишалося писати: або в Радбез ООН, або в «Спорт-лото». Ще можна порівняти сучасні плачі за «світом із правилами» з моралізаторством підстаркуватих людей, які засуджують сучасну молодь. Але не тому, що молодь погана, а через те, що сам уже не можеш, хоча й хочеться.
То за чим плакати? За суверенітетом Вірменії, підкріпленим російськими військовими базами, які робили конфлікт з Азербайджаном невирішуваним протягом десятиліть? Чи за суверенітетом Грузії, від якої Росії «відгризла» Абхазію та Південну Осетію? За суверенітетом Молдови, яка фактично втратила Придністров’я на користь Москви? Чи за Сирією Асада або засиллям ХАМАСу на Близькому Сході? Може «сила суверенітету» допомогла Тибету чи уйгурам в Китайській Народній Республіці? Де уйгурам-мусульманам комуністичний режим уготував сучасні концтабори. Про Україну й говорити годі – а ми ж країна-засновник ООН… Це відносно свіжі приклади, ближчі до нас, а до того ніколи не закінчувалися численні проксі-конфлікти між радянським та так званим капіталістичним блоками переважно в країнах «третього світу». Зараз доводиться спостерігати за перипетіями венесуельського суверенітету, а якщо «пощастить», то побачимо ще й зіткнення суверенітетів Данії та Гренландії. І хто зна, чий виявиться «сувереннішим».
Отже, уявлення про «порядок» в наших головах існує завдяки тому, що війни тривали десь там, далеко. Зараз же ми в епіцентрі подій, наша ситуація кардинально змінилася, і здається, що змінився увесь світ, але це не так. А коли ще й не читати, наприклад, закон про оборонний бюджет США чи американську стратегію національної безпеки, то взагалі охоплює відчуття хаосу. Це як із фізикою в школі – якщо її прогулювати, то в дорослому житті світ наповнюється чудесами, які неможливо ані пояснити, ані спрогнозувати. Для нас, українців, дивовижно ще й те, що стратегії пишуть не лише для того, щоб зробити красиві фотографії «стратегічних сесій», а щоб формувати власну політику.
В цій ситуації для суспільства надзвичайно важливою є елементарна інформаційна гігієна та вміння тримати голову холодною. Принаймні для того, щоб розуміти, де ми перебуваємо та куди рухаємося. Але з цим, слід визнати, у нас великі проблеми. По-перше, нелюбов до Трампа, який начебто руйнує світовий порядок, призводить вже на старті до хибних засновків. Наприклад про те, що раніше нібито існував якийсь порядок. Або про те, що наш праведний гнів на адресу американського президента взагалі щось може дати. Який сенс гніватися на сніг, якщо потрібно навчитися жити в зимових умовах. Хіба що знаходити розраду в переконуванні себе в причетності до великих справ.
Ще гірше те, що український інформаційний простір ніяк не позбудеться російської «оптики». Звідси всі ці «аксіоми» на кшталт «з Москвою обов’язково будуть домовлятися», «не може бути так, щоб інтереси Кремля не врахували» і так далі. І поки американці без жодних реверансів «пакують» танкери тіньового флоту, українські експерти розмірковують на предмет «обміну Венесуели на Україну». Бо ж могутній Путін і не все так просто… А для чого Трампу домовлятися з Путіним, якщо можна просто забрати венесуельську нафту? На це питання в наших ЛОМів відповіді чомусь нема.
Давно варто було зрозуміти, що Росія не СРСР, а тому недоречно порівнювати Москву та Вашингтон. Це абсолютно різні рівні нашого улюбленого «суверенітету». І говорити, що США в чомусь наслідують Росію – смішно. Бо це Росія хоче наслідувати Америку, але не може. Дії в принципі схожі, а результати протилежні. Так само Україна не є подібною до Венесуели. І не лише тому, що в нас нема нафти, і ми внаслідок такого «щастя» не скотилися в сировинну диктатуру з дефіцитом туалетного паперу. А й через те, що знаходимося на східних кордонах ЄС.
Щобільше, США не дивляться на Венесуелу, як Росія на Україну. Нікому в Америці в голову не приходить «геніальна» думка про єдність історичних доль, про «один народ, зіпсований колумбійцями» і так далі. Питання Венесуели для Вашингтону є суто прагматичним, а не нав’язливою манією. Звідси вже можна дійти до більш притомного висновку, що США не повторюють в Південній Америці дії Росії на пострадянському просторі, як це пробують довести російські та деякі українські інтелектуали.
Отже, не є подібними США та РФ, не є подібними Україна та Венесуела. Натомість не важко, відмовившись від російського погляду на світ, зауважити схожість Росії та Венесуели. Це дві сировинні диктатури, де еліти довели свої країни до деградації, де диктатори перебувають у вічному пошуку слабших «ворогів», і де колапсу вдається (чи вдавалося) уникати завдяки підтримці «старшого брата Сі».
Занадто довго диктатури використовували порядність демократій як слабкість, а «недовстановлений», проте проголошений ними ліберальний порядок як можливість безкарно «хуліганити» на міжнародній арені. Колись це мало закінчитися, і так сталося, що трапився Трамп. Зараз цим диктатурам, а Росії передовсім, залишається лише повторювати в різних комбінаціях одне питання: «Как ето?». А «експертам» – оперативно все «пояснювати», поки нещасна сова ще натягується на глобус. І доки вдячна аудиторія готова забезпечувати перегляди.
Якщо хочеться вірити, що старий світовий порядок помер – будь ласка. Хоча те, що мертве, померти не може. Так, будуть неприємні ексцеси, буде конфлікт інтересів у самому НАТО, бо така ціна зміни геополітичної ситуації. Але не нам в Україні побиватися над тим, що виявилося абсолютно непотрібним і не врятувало від кривавої війни та окупації. Навпаки – якщо ми хочемо безпеки в майбутньому, значить ми розуміємо, що РФ не повинна існувати в сьогоднішньому вигляді. Отже, ми за визначенням не можемо ставити непорушність міжнародних кордонів в пріоритет. Інакше як воно тоді розвалиться?
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA