Поява Трампа у світовій політиці стала, напевно, найбільш незбагненним феноменом першої чверті ХХІ століття. Відверто кажучи, за виглядом і діями розбалуваного самодура часто годі розгледіти навіть натяки на якийсь осмислений план, а то й саму систему координат. До такого висновку можна дійти, навіть не аналізуючи конкретних змін усередині США та, особливо, на міжнародній арені. Так, Трамп ніколи не стане нормальністю у світі людей, звиклих до сповідування «демократичних цінностей», оскільки є втіленням бульдозериста й грабаря старої політичної системи. Системи, яка поставила демократичний світ на межі внутрішнього розвалу та поразки перед світовими автократіями. Вберегтися від поступу Трампа неможливо. Єдине, що залишається, долучитися до реалізації неминучих змін. Принаймні для того, щоб не прокинутися в реаліях корпоративної системи влади, тобто осучасненої форми фашизму.
Очевидно, що ламання «глибинної держави» та міжнародної правової системи твердо стало на порядку денному. На зміну міжнародним і державним інституціям прийшов волюнтарист із командою «неуповноважених», на перший погляд випадкових людей. Вони ведуть переговори, домовляються і навіть реалізовують важливі угоди, оминаючи парламенти та профільні міністерства. Це стало можливим через те, що навіть у великих країнах, раніше славних демократією, опозиція є надзвичайно слабкою або її просто не існує. У такій ситуації – горе покривдженим, які продовжують апелювати до справедливості й дотримання норм міжнародного права. Але що казати, коли навіть сильні західні демократії змушені пристосовуватися до Дональда Трампа: запобігати, лестити та вдавати захоплення його силою й величчю. Це називається «грою в Трампа», яка є похідною від «гри Трампом».
Зеленський і Трамп
Відносини між Дональдом Трампом і Володимиром Зеленським відразу не заладилися. І цьому була маса об’єктивних та суб’єктивних причин, які можна довго перераховувати, і всі вони видаватимуться обґрунтованими й доречними. Історія відносин Володимира Зеленського та Дональда Трампа – це справжні «політичні американські гірки»: від спроби імпічменту через телефонний дзвінок до складних переговорів про завершення війни, які ми спостерігаємо зараз, на початку 2026 року. Ці відносини завжди мали транзакційний характер і пройшли через три ключові етапи.
Зрозуміло, що мова про «перший імпічмент» (2019–2020). Усе почалося з обрання Зеленського у 2019 році. Здається, Трамп тоді побачив у новому українському президенті «свою людину» – несистемного політика. Проте цей період виявився найбільш скандальним. 25 липня 2019 року відбулася розмова, під час якої Трамп попросив Зеленського про «послугу» — розпочати розслідування щодо Гантера Байдена, сина його головного конкурента. Щоб натиснути на Зеленського, Трамп тимчасово заблокував 400 млн доларів військової допомоги Україні, що стало підставою для його першого імпічменту в США. Щоб не втратити двопартійну підтримку у США, Зеленському довелося вдатися до дипломатичного балансування – майстерно маневрувати, аби не стати стороною внутрішньоамериканського конфлікту, заявляючи, що на нього «не чинили тиску». Саме ця історія заклала у підсвідомості мстивого Трампа основні підвалини нелюбові до Зеленського.
Під час повномасштабного вторгнення Трамп перебував в опозиції, а його риторика щодо України була неоднозначною. Він часто критикував обсяги допомоги та заявляв, що міг би «закінчити війну за 24 години». Фактично «українська тема» в риториці Трампа стала свого роду тараном проти політики його конкурента Джозефа Байдена. На важливій зустрічі у Trump Tower в Нью-Йорку Трамп заявив, що має «дуже хороші стосунки» і з Зеленським, і з Путіним. На що Зеленський відповів: «Сподіваюся, з нами стосунки все ж кращі». А вже під час напруженої виборчої кампанії Трамп називав Зеленського «найкращим продавцем в історії», натякаючи на його здатність отримувати фінансову підтримку від США.
Таким чином другий термін Трампа на посаді президента США почався з підходів, сформованих під час боротьби проти Байдена. А отже, негативна риторика щодо України і президента Зеленського перекочувала у «Мирний план 2025». Трамп зробив усе необхідне, щоб перевести відносини з Україною у фазу жорсткого прагматизму, фактично розпочавши односторонній масований тиск на Україну. Тим часом російські пропаганда й дипломатія, «підібравши ключик» до вразливої бізнес-душі американського президента, почали нею відчутно грати. У Зеленського ж окреслилися серйозні проблеми в комунікації з Дональдом Трампом.
Трамп побачив у росіянах перспективних партнерів у плані тиску на Європу (розкуркулення аж до зруйнування ЄС) та ведення спільного бізнесу – освоєння Арктики й видобуток рідкісноземельних мінералів. Росіяни подали ситуацію так, ніби війна триває через непоступливість Зеленського, який боїться втратити владу. Просували тезу: якщо замінити Зеленського, мир настане автоматично. Це потягло за собою шалений удар по Зеленському на зустрічі в Овальному кабінеті в лютому 2025 року, де Трамп разом із віцепрезидентом у прямому ефірі влаштували над ним публічну прочуханку. Прозвучали ключові російські наративи – звинувачення в авторитаризмі, відсутності виборів і навіть критика дрескоду, що стало шоком для майже всього демократичного світу.
Треба віддати належне президентові Зеленському: він досить швидко оговтався, узяв себе в руки і спробував заручитися підтримкою авторитетних європейських політиків, узявши їх собі на підмогу – Александра Стубба, Джорджу Мелоні та Фрідріха Мерца. Проте визначальну роль у налагодженні відносин Зеленського з Трампом відіграла Велика Британія – особисто король Чарльз ІІІ та прем’єр-міністр Кір Стармер. Подейкують, що Велика Британія надала Володимиру Зеленському своїх фахівців із комунікації з Дональдом Трампом. І крига скресла. Щоправда, ще не раз президент Америки намагався «пацифікувати» Зеленського. Проте відтоді кожна зустріч завершувалася результатом, який засвідчував: насправді лише Росія є перешкодою для миру.
Росія і Трамп
Щоб описати історію спроб маніпуляцій Трампом з боку Росії, потрібно написати не одну книгу. Історія російського впливу на Дональда Трампа – це складна суміш реальних розвідувальних операцій, фінансових інтересів і психологічного маніпулювання, яка триває вже понад 40 років. Вона охоплює так звану довгу гру – від першого візиту Трампа до Москви у 1987 році й нібито вербування його агентом КДБ до «покращення» фінансового становища після банкрутств 1990-х. Якщо звинувачення на кшталт «агента Краснова» виглядають висмоктаними з пальця, то фінансова «підтримка» не є безпідставною. Про це у 2008 році заявив його син Дональд-молодший: «Росіяни становлять значну частину наших активів». Утім, ідеться радше про м’яку корупцію, коли російські гроші вливалися в нерухомість Трампа через купівлю квартир у Trump Tower за завищеними цінами.
Досить правдоподібною виглядає й операція «Лахта». Згідно з доповіддю Мюллера та висновками розвідки США, Росія втручалася у вибори 2016 року «широким і систематичним чином». Йдеться про дискредитацію суперників через злам серверів демократів. Схоже, Кремль використовував риторику Трампа проти нього самого – так зване психологічне дзеркало. Російські боти в соцмережах підхоплювали його тези про «корумповані еліти» та «фейкові новини», створюючи інформаційну бульбашку, у якій Трамп почувався зобов’язаним Путіну за лояльність.
Загалом «психологічний контроль» через використання рис характеру Трампа був невід’ємною частиною великої гри. Путін майстерно експлуатував його его, застосовуючи техніку «лестощі в обмін на геополітику». Найяскравіше це проявилося на саміті в Гельсінкі 2018 року – одному з найслабших моментів Трампа, коли він публічно заявив, що вірить Путіну більше, ніж власним спецслужбам США щодо втручання у вибори. Росія так само маніпулювала ізоляціонізмом Трампа («America First»), підриваючи НАТО. Кожна заява Трампа про «застарілість» Альянсу сприймалася в Москві як перемога.
Після повернення Трампа до Білого дому в січні 2025 року методи російських маніпуляцій стали витонченішими, перейшовши у площину «примусу до миру». Трамп продовжував вірити в «чесну угоду» з Кремлем, особливо якщо ціна на нафту впаде до 10 доларів. Наймасштабнішою маніпуляцією стало залякування «Третьою світовою війною» та натяки на ядерну ескалацію. Деякі експерти вважають, що саме це змушувало Трампа посилювати тиск на Київ і домагатися територіальних поступок. Не виключеною залишається й дія теорії наявності «файлів» на Трампа (Steele Dossier). Особливо промовистим є постійне мусування теми «файлів Епштейна», що породжує підозри щодо м’якої поступливості Трампа та наявності сторонніх важелів тиску.
Не менш цікавими є інструменти, якими Росія «грає» на Трампові, де першість утримують лестощі. Путін часто називає Трампа «яскравим» і «талановитим», відкриваючи двері для переговорів на умовах Кремля. Росія підживлює ворожість Трампа до «deep state» – американської бюрократії, роблячи Путіна його «союзником» проти внутрішніх ворогів у США. Маніпулюється й ідея, що війна в Україні – це лише «витрата грошей платників податків», яку слід негайно припинити. Станом на сьогодні Кремль продовжує маніпулювати Трампом через його бажання увійти в історію як «великий миротворець». Росія пропонує йому швидкі, але поверхневі перемоги, які насправді посилюють позиції РФ у Європі. На початок 2026 року російська пропагандистська машина в США працює не «проти» Трампа, а «разом» з його нативними ідеями, створюючи для нього ідеальну інформаційну картинку. Основна мета Кремля – представити будь-який примус України до поступок як «тріумф здорового глузду» та «геніальну угоду».
У соціальних мережах розгортається справжня боротьба наративів. Російські медіаресурси просувають тези, що Трамп є рятівником від «Третьої світової війни», а подальша допомога Україні нібито веде до ядерного апокаліпсису. Трампа вихваляють як єдиного лідера, здатного «зупинити бійню» і стати «архітектором нової безпеки». Унаслідок цього капітуляція чи заморозка конфлікту починає сприйматися не як поразка демократії, а як «подарунок життя». Російська пропаганда також намагається виставити Україну «чорною дірою», роздмухуючи окремі корупційні історії до масштабів «державної системи розкрадання американських податків», що дає Трампу політичне виправдання для скорочення фінансування України.
Найнебезпечнішими є спроби оголосити «палієм війни» не Путіна, а Зеленського, який «відмовляється від мирного плану Трампа». Мовляв, Зеленський хоче, щоб американські хлопці помирали за Донбас. Це б’є по найбільш чутливих точках електорату Трампа і нині має особливий резонанс у середовищі MAGA, невдоволеному надмірним втручанням Трампа в міжнародну політику. Росія активно підтримує ідею Трампа про те, що «Європа повинна платити більше», щоб внести розкол між США та ЄС і залишити Україну сам на сам з європейськими країнами, які мають менше зброї. Це створює для президента Зеленського надскладну ситуацію: відмовляючись від «мирного плану», він автоматично потрапляє в пастку російської пропаганди, яка виставляє його «ворогом миру» в очах американського президента.
Зміна курсу і перехоплення ініціативи
Саме тому на початок 2026 року українська дипломатія у Вашингтоні перейшла від стратегії «вдячності та цінностей» до стратегії «прагматичних інтересів і бізнес-кейсів». У Києві зрозуміли: щоб переграти російські маніпуляції, потрібно говорити з Трампом його мовою — мовою вигоди, сили й угод.
Ось головні напрями, за якими нині працює команда Зеленського у США: спільна розробка покладів літію, титану та рідкісноземельних металів, критично важливих для США в конкуренції з Китаєм; запрошення американських гігантів – Lockheed Martin і Raytheon – будувати заводи в Україні, що створює робочі місця в США й робить Україну клієнтом, а не прохачем; активне використання «китайської карти». Українські лобісти наголошують оточенню Трампа, що перемога Росії означатиме перемогу Китаю. Якщо Трамп дозволить Путіну поглинути Україну, Сі Цзіньпін сприйме це як слабкість США, а наступним кроком стане Тайвань. Тому «велика угода» з Путіним зробить Трампа слабким в очах Китаю – а цього він боїться найбільше.
Київ також змінив підхід до комунікації. Замість офіційних візитів до Держдепу основний акцент робиться на інтерв’ю Зеленського та українських урядовців журналістам, яких поважає Трамп, а також на роботі з республіканськими штатами, де розташовані заводи з виробництва зброї для України. Там дипломати пояснюють: «Ці гроші не йдуть в Україну – вони йдуть на ваші заводи в Алабамі чи Техасі».
Замість критики ідей Трампа українська дипломатія почала «дописувати» його план. Коли Трамп каже «заморозка», Україна додає: «…але з розміщенням американських військ або військ союзників на лінії розмежування як гарантії». Це ставить Трампа в позицію лідера, який реально «вирішив питання», але на умовах, що не дозволяють Росії відновити агресію. Таким чином, станом на початок 2026 року архітектура відносин між Києвом і Вашингтоном суттєво змінилася. Якщо раніше все трималося на особистій хімії (або її відсутності) лідерів і класичній дипломатії, то тепер це мережа вузькоспеціалізованих «дилерів», кожен із яких відповідає за свій сектор угоди.
Команді Зеленського ціною неймовірних зусиль вдалося перевести відносини між президентами з відверто неприязних у робочу площину, хоч і не до рівня довірливого партнерства. Найцікавішою подією в усьому ланцюжку цих відносин є, безумовно, історія з пунктами «мирної угоди». Українцям вдалося не лише нав’язати конструктивний діалог із довіреними людьми Трампа – Віткоффом і Кушнером, – а й докорінно змінити звучання мирного плану, написаного росіянами. Було повернуто до переговорів держсекретаря Марко Рубіо – єдиного, здатного «перекладати» ідеї Трампа мовою міжнародного права. На відміну від радикальніших ізоляціоністів у команді Трампа, Рубіо усвідомлює стратегічну небезпеку перемоги РФ і допомагає Зеленському формулювати українські вимоги так, щоб вони не виглядали «перешкодою миру» в очах Білого дому.
Важливо, що нині «містком» є не одна людина, а концепція спільного прибутку. Якщо Україна доводить, що вона вигідна США – через мінерали, військові технології чи стримування Китаю, – Трамп залишається «на зв’язку».
«Валдайський скандал», або чи можливий повний розворот Трампа від Росії
Ще на початку переговорів довкола «мирного плану» було зрозуміло, що Путін не збирається припиняти війну. Водночас росіянам було вкрай важливо зробити винними за зрив переговорів Зеленського й Україну. Коли стало очевидно, що Зеленський не зламається і не погодиться на відведення українських військ з Донбасу без твердих гарантій безпеки, а Трамп це сприйме, росіяни вдалися до звичних для них провокацій. Після цього миттєво вибухнув скандал навколо нібито «удару» по резиденції Путіна на Валдаї, про що Путін повідомив Трампа під час особистої телефонної розмови. Його ручний міністр закордонних справ Лавров резюмував: після удару Росія виходить із переговорів.
Світ відреагував миттєво. Неіснуючий удар засудили Індія, Пакистан, Казахстан, Узбекистан і ОАЕ. Трамп не очікував такої відвертої брехні, тому спершу вдався до звичної риторики: «Мені не подобається удар по будинку Путіна. Це недобре. Не забувайте, я зупинив передачу “Томагавків”. Зараз не час для таких дій». Проте за кілька годин він усвідомив, що Путін знову водить його за ніс. Це був момент зіткнення особистого уявлення Трампа про «чесну гру» з методами російської дезінформації. Після підтвердження американськими спецслужбами відсутності будь-якого удару по резиденції Путіна Трамп дійшов висновку, що Путін йому збрехав. Особиста образа вилилася у заяву 1 січня 2026 року: «Я думав, що Росія хоче угоди. Але коли тобі кажуть одне, а роблять інше – і це підтверджує моя розвідка, – стає зрозуміло, хто насправді хоче воювати далі. Ми не дозволимо себе використовувати».
Приблизно так мала б завершитися історія «гри Трампом» з боку росіян. Але час покаже. Здається, Америка Трампа починає знімати полуду з очей. Або ж змушена прозріти. Перші кроки в новому напрямку виглядають дуже обнадійливими.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA