Погодьмося, не так собі уявляли українці завершення цієї війни. Принаймні було важко уявити, що для її закінчення розглядатимуться варіанти задобрювання агресора. І що про справедливість, дотримання принципів міжнародного права і покарання за агресію не буде й мови. Тому, поки триває війна і йдуть переговори, варто розібратися, як так сталося, що сильні світу цього вимушені запобігати перед злочинцем, щоб вмовити його сісти за стіл переговорів. А якщо вмовляють, то залишають ледве не право останнього слова за ним.
Причин для такого проміжного результату існує дуже багато. Перш за все – це страх перед режимом Путіна, а звідси й бажання «порішати» все з ним «полюбовно». У цій конфігурації Україна розглядалася виключно через російську оптику. Так, ніби через її непоступливість от-от розпочнеться третя світова війна. Захід, як загіпнотизований кролик перед удавом, мало того, що здавав позиції, то ще й легітимізував права ненаситного пітона. Так на зміну безкінечним переговорам з Путіним прийшла тактика воювання з Росією українською кров’ю. Тактика нікчемна і програшна. Хоча б тому, що ресурси Росії і України неспівставні. Тим більше коли європейські країни продовжували закуповувати російські енергоносії та постачати техніку і комплектуючі, які використовувалися для оснащення російської армії. Тобто Захід, запроваджуючи половинчасті санкції і не дбаючи про їх дотримання, сприяв нарощуванню потужностей російського військово-промислового комплексу.
Проте ситуація набула турбулентного характеру, коли в Білий дім вдруге прийшов президент Дональд Трамп. Ділок, який заходився вирішувати задавнені проблеми характерними для його профілю оборудками. Який зрозумів, що Гордіїв вузол краще розв’язувати, всадовивши Путіна за стіл переговорів. Зрозуміло, що така тактика не передбачала ані покарання агресора, ані закручування гайок. І якою очевидною не здавалася б конспірологам заангажованість Трампа з російського боку, інакшого виходу з цієї майже патової ситуації не було.
Зокрема через те, що Путін зробив свою державу цілком герметичною. Тобто США і ЄС втратили будь-який вплив на ситуацію в Росії. Де був знищений навіть натяк на опозицію, а отже, надії на внутрішній опір режимові не існувало. Із гіпотетично можливих варіантів подолання путінського режиму залишився один – збройний. Через повномасштабну війну захопити Москву і в насильницький спосіб скинути Путіна. Що при абсолютному небажанні і нездатності воювати Європи та й США стало справою неможливою. Тому спонтанно сформувалася тактика виснаження Росії. Знову ж таки за рахунок України. Коло замкнулося.
Самовбивство російської опозиції
Путіну напрочуд легко вдалося побудувати в Росії одноосібну диктатуру, підстрахувавшись від міжнародної ізоляції «дружбою» з Китаєм та його сателітами. Завдяки такій конфігурації він зробив неможливим будь-який «транзит влади» в Росії. Для чого йому довелося вбити опозицію, а рештки вичавити за кордон, перетворивши їх на водевільну карикатуру. Тобто створив підстави для ефектного самогубства.
Владімір Путін вбивав опозицію й інакодумство методично, із завзяттям досвідченого маніяка. Найважливіше, що йому вдалося, – це зварити російську ліберальну опозицію, як жабу на повільному вогні. Справа з розправою над Алєксєєм Навальним стала «квіткою» на верхівці збудованої Путіним авторитарної Росії. Але не менш цікавим є те, як режим довів до того, що практично вся опозиційність звелася до борців з корупцією. Зрозуміло, що Навальний і команда таким чином хотіли достукатися до російських виборців і, завоювавши у них симпатії на ниві антикорупційної діяльності, перейти до боротьби за владу. Але вийшло так, що Фонд боротьби з корупцією (ФБК) тільки допомагав удосконалювати путінський режим, вишукуючи корупціонерів. До слова, саме високий рівень корупції в російській армії та ВПК значною мірою призвів до невдач на початковому етапі війни.
В результаті цинічних дій російських «спеців» опозиція була спочатку обезголовлена, а дії тих, хто лишився, ретельно прораховані. Наприклад, «прапор боротьби» з Путіним підняла вдова Навального – Юлія. Людина абсолютно нізвідки і не зауважена раніше серед лідерів опозиції. Юлію Навальну аж ніяк не можна запідозрити у змові з російськими спецслужбами, проте її прогнозованість була настільки точною, що саме вона була найбільш вигідною режимові на чолі опозиції. Тепер Юлія Навальна в перервах між отриманням усіх можливих нагород та премій деколи проводить марші російської опозиції в Берліні. Намагаючись зосередити західний світ на боротьбі персонально з Путіним та колом його поплічників, вивівши з-під удару санкцій росіян.
Сучасна російська релокована опозиція – ніби списана з радянського пропагандистського фільму «Невловимі месники. Корона Російської імперії», демонструє огидні чвари та бої без правил за джерела фінансування. Причому практично ніхто з них не те що не має прихильників у Росії, але завдяки пропаганді перетворився на гротескних персонажів. Виступаючи за персональні санкції, а не загальні проти росіян, а діяльність ФБК та колотнеча Владіміра Кара-Мурзи з Міхаїлом Ходорковським наочно демонструють, що Владімір Путін може бути спокійним – на переворот немає і натяку. А західні держави не можуть розраховувати на жоден із варіантів мирного «транзиту влади». Тільки переговори з Путіним або сподівання на військовий путч за прикладом Прігожина.
Війни релокантів
Важливою особливістю «воєн релокантів» є те, що конфлікт між ними на кінець 2025 року перетворився на повномасштабну «холодну війну», де колишні союзники стали непримиренними ворогами. Якщо раніше суперечки стосувалися стратегії боротьби з Путіним, то тепер вони перейшли у площину кримінальних звинувачень та морального знищення. Головними полюсами протистояння є ФБК та Міхаїл Ходорковський (із союзними йому групами).
Все почалося із так званої справи Невзліна та молотків. Коли ФБК звинуватив близького друга і колишнього соратника Ходорковського – Леоніда Невзліна – у замовленні серії нападів на опозиціонерів, зокрема побиття Леоніда Волкова молотками у Вільнюсі, нападу на Івана Жданова у Женеві та на дружину економіста Максима Міронова в Аргентині. Причому матеріали, що нібито підтверджували причетність Невзліна, мали всі ознаки організованого витоку з ФСБ Росії. Проте такий випад змусив Ходорковського зайняти більш вичікувальну позицію.
Новий розкол у російському емігрантському середовищі виявився таким нищівним, що фактично запрограмував їх на взаємознищення. Так, наприклад, ФБК оголосив себе єдиними легітимними представниками «справжньої» опозиції. Висунувши до конкурентів жорсткі вимоги щодо «чистоти» біографії та репутації, відмовляючись працювати з тими, хто був при владі або мав сумнівні капітали в 90-ті. Прямо натякаючи на колишнього прем’єра РФ Касьянова та полковника ФСБ у відставці Гудкова. Одна з лідерок ФБК Марія Пєвчіх випустила два великих медіарозслідування – «Кровавые 90-е» та «Банкиры», – де звинуватила Ходорковського, Єльцина та олігархів 90-х у тому, що саме вони розчистили шлях Путіну. Своєю чергою Ходорковський звинуватив ФБК у «більшовизмі» та бажанні встановити власну диктатуру після Путіна. Також було завдано контрудару по ФБК зі звинуваченнями керівництва Фонду у зв’язках із корумпованими банкірами Желєзняком та Лєонтьєвим, які нібито спонсорували його в обмін на обілення їхньої репутації на Заході.
За війною компроматів чітко проглядається різниця у підходах до боротьби з путінським режимом. Послідовників Навального можна кваліфікувати як ізоляціоністів, які не хочуть ні з ким об’єднуватися і сподіваються завдяки своїй медіаімперії здобути підтримку всередині Росії. Вони більше говорять про «прекрасну Росію майбутнього» і вимагають зняття санкцій з росіян. Чим шкодять українським заходам із формування повної блокади Росії. Натомість прихильники Ходорковського–Каспарова є більш радикальними в цьому плані і декларують, що без поразки Росії повалити режим Путіна не вдасться.
Непримиренна боротьба російських релокантів негативно позначається і на позиціонуванні Заходу щодо України. По-перше, через те, що цей конфлікт фактично паралізував здатність російської опозиції впливати на процеси всередині РФ або виступати єдиним фронтом на Заході. По-друге, розпорошує ресурси. Дискредитує цей рух, через що західні учасники все частіше сприймають російську опозицію як недієздатну та токсичну структуру, що зменшує їхній вплив на рішення щодо допомоги Україні чи майбутнього РФ.
Табір ФБК та Юлії Навальної, яка є його офіційним обличчям, намагається спустити на гальмах усі дошкульні ініціативи проти Росії. Натомість середовище Міхаїла Ходорковського з його Антивоєнним комітетом є лобістом західних санкцій проти Москви. Ситуація значно ускладнилася після того, як Москва у 2024 році вирішила звільнити з ув’язнення Владіміра Кара-Мурзу та Ілью Яшина. Які відразу перебрали на себе роль моральних авторитетів і заходилися формувати свій порядок денний. Який насправді мало чим відрізнявся від позиції Юлії Навальної і виявився досить вигідним Москві.
Якщо Володімір Кара-Мурза відразу став головним лобістом персональних санкцій у Раді Європи та ПАРЄ, що руйнує підхід відповідальності усіх росіян за злочини режиму Путіна, то Ілья Яшин підписався зберегти зв’язок із внутрішньою російською аудиторією. Що є насправді марною справою. Він також часто виступає модератором, безуспішно намагаючись примирити ФБК та Ходорковського. Насправді вододіл проходить між тими, хто пробує вивести Росію з-під санкцій і зберегти її в теперішньому вигляді, сподіваючись потім трохи «підправити», та тими, хто виступає за поразку режиму.
У цьому плані на особливу увагу заслуговує радикальний фланг, представлений Гаррі Каспаровим та його фондом «Свободной России». Який наполягає на повному розвалі РФ або її радикальній деімперіалізації. Він виступає за надання усієї можливої військової та фінансової допомоги Україні, розраховуючи на воєнну перемогу над Росією. А Геннадій Гудков, ексдепутат Держдуми та полковник ФСБ у відставці, взагалі є прихильником силових сценаріїв зміни влади.
Вся ця різновекторна діяльність вилилася наприкінці цього року у відкритий конфлікт навколо задуму створення представництва російської опозиції в ПАРЄ (Парламентській асамблеї Ради Європи) та спроби західних інституцій надати опозиціонерам у вигнанні офіційний статус «голосу альтернативної Росії». Ця ініціатива перетворилася на головну арену боротьби між різними групами емігрантів та викликала серйозне роздратування в України. 1 жовтня 2025 року ПАРЄ ухвалила резолюцію про створення «Платформи для діалогу з російськими демократичними силами». Це не повноцінна делегація з правом голосу (як у держав-членів), а постійно діючий консультативний орган. Який складався б із близько 12–14 осіб, що мають представляти різні опозиційні групи. Учасники зобов’язувалися підписати декларацію, де визнають кордони України 1991 року, необхідність виплати репарацій та підтримку спецтрибуналу над Путіним.
Чи потрібно казати, що основним скандалом грудня 2025 року стала офіційна відмова ФБК (команди Навального) брати участь у роботі цієї Платформи? Серед причин відмови ФБК назвав те, що порядок формування списку учасників «не відповідає демократичним принципам». Тобто ФБК вдався до прямого саботажу ідеї об’єднання усієї російської опозиції. Чим, напевно, дуже порадував Путіна. І це при тому, що головним архітектором задуму був Кара-Мурза. Який сподівався через «єдине представництво» лобіювати зняття загальних санкцій з росіян, надання їм віз та забезпечення прав біженців. І, як би це не звучало наївно, спробувати переконати Захід, що з опозицією можна домовлятися про «Росію після Путіна».
Проте його зусилля призвели до розколу навіть у його власному оточенні. Зокрема у грудні 2025 року з’явилися повідомлення про його сварку з Гаррі Каспаровим, який вважає будь-які спроби «представництва» без повної поразки РФ передчасними. І це все на додачу до конфлікту по лінії ФБК – Ходорковський.
«Український фактор» та крах російської опозиції
Українська делегація в ПАРЄ сприйняла створення цієї Платформи досить холодно. Київ остерігається, що «хороші росіяни» відтягуватимуть на себе політичну увагу та фінансові ресурси Заходу, обіцяючи «прекрасну Росію майбутнього» замість реальної допомоги Україні тут і зараз. Тому під тиском України ПАРЄ створила другу, паралельну платформу – для діалогу з народами, колонізованими Росією (чеченцями, татарами, бурятами тощо). Це було зроблено, щоб розмити претензії російських лібералів на представлення «всієї території РФ».
Складається враження, що після цього бажаючих мати справу з російською опозицією в Європі і США залишається все менше і менше. У світі запанувала втома від «токсичних чвар» опозиціонерів. Традиційні конференції в Брюсселі перетворилися на майданчики для взаємних звинувачень, що змусило багатьох євродепутатів публічно дистанціюватися, аби не псувати власну репутацію. У Сполучених Штатах запанували прагматизм та ігнорування. Коли представники ФБК та Ходорковського приходять у Конгрес із діаметрально протилежними тезами (одні просять санкції проти олігархів 90-х, інші – проти нинішніх чиновників, захищаючи старих друзів), американські політики просто припиняють їх слухати, зосереджуючись лише на питанні допомоги Україні.
Замість висновків
Російська опозиція у вигнанні практично майже сама себе знищила. Вона ні на що не впливає і нічого не може запропонувати в Росії. Таке враження, що вся її діяльність перетворилася на пошук коштів для утримання себе самої. Що не пройшло непоміченим у Європі та в адміністрації президента Трампа. По мірі деградації російської опозиції її перестали враховувати при побудові різного роду планів. Через що стали превалювати два підходи: воєнний – аж до поразки РФ, та дипломатичний – шляхом ведення переговорів з Путіним. Оскільки ніхто на Заході не хоче воювати, не вірить у воєнну перемогу над Росією та не бажає її поразки і розвалу, то залишається шлях переговорів та вмовляння диктатора. А тому не варто дивуватися аж такому «миротворчому» запалу Трампа. Хоча його терпець також не безмежний. Остання відмова Путіна може радикально змінити світ.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA