Минає одинадцятий місяць другої президентської каденції Дональда Трампа. Але навіть у світових експертних середовищах досі немає однозначної думки про те, яким є справжній політичний курс американського президента. Радикальні коливання з неймовірною амплітудою стали звичним явищем, а поведінка балуваного самодура — майже щоденною нормою. Хаос, який Трамп сіє своїми суперечливими заявами та вчинками, перетворився на звичне тло політичних подій. І все ж серед цієї непевності вимальовується чітка мета. По суті, їх дві: підготувати Америку та світ до серйозного протистояння з Китаєм, відтіснивши його вже зараз із зайнятих позицій, і вписати своє імʼя в аннали світової історії.
А водночас – неймовірно збагатитися. Бо навіщо інакше бізнесмену-девелоперу йти в політику? Ті, хто «зчитав» більш-менш справжнього Трампа, отримали ключ до його святая святих. На жаль, цим першими скористалися росіяни, яким вдалося швидко прокласти стежки до серця бізнесмена, підловити його на марнославстві й на страхах перед неминучістю великої війни з Китаєм. Відтоді Путін фактично водить Трампа за ніс, розігруючи нехитрі сцени вибору між Америкою та Китаєм. Саме тут і проявилося Трампове боягузтво, через яке він захотів повірити в незалежність Москви від Пекіна й у те, що з Путіним можна домовитися за рахунок України та подальшого спільного визиску Європи.
Невдалий український досвід Трампа
Трамп прийшов не з вулиці: за його плечима – не лише одна президентська каденція, а й жорстка боротьба проти «демократа» Байдена. Тож він мав сформоване своє бачення, хто є друг, а хто ворог. І мав позитивні уявлення про Путіна, на якого хотів би бути схожим – бодай у плані концентрації практично абсолютної влади. Росія дуже вміло розігрувала сцени «любові» до Трампа та «ненависті» до Байдена. Та остаточно закріпили прихильність Трампа до Росії спроби «демократів» оголосити йому імпічмент. Це надовго ґрунтовно закарбувало у його свідомості думку, що Росія — не ворог. А справжній ворог — «демократи», які кидають на нього і на Москву тінь підозри.
Найгірше те, що в такій картині світу Україна виглядала далеко не найкраще. Слабка, розкрадена своїми елітами, жертва Росії. Невдаха, зраджена власним політичним керівництвом, яке загрузло в брудних оборудках навіть під час війни. Країна, що в найвідповідальніший момент, на думку Трампа, зробила ставку на ті сили у США, які намагалися усунути його шляхом імпічменту.
Не змінив імідж України в очах Трампа і прихід молодого позасистемного Володимира Зеленського — цей період збігся з найгострішою фазою боротьби проти Трампа. Спроба отримати від Зеленського компромат на сина Байдена не мала успіху. Передача матеріалів у справі «Бурісми» могла посварити Україну з обома американськими партіями, що загрожувало втратою підтримки США загалом. Українській стороні якимось чином вдалося «пропетляти» між гнівом Трампа та ризиком втратити двопартійну підтримку.
Але це не завадило Трампу затаїти образу і на Україну, і на Зеленського. Додали своє і «доноси» з Києва. Особливо, контакти опозиціонерів із Трампом: вояж Віталія Кличка, спілкування Юрія Луценка з людьми Трампа. Українські «опозиціонери» сподівалися усунути Зеленського руками всесильного Трампа. Не змогли, але сформували в того вкрай негативний образ українського президента. Це вплинуло на контакти обох лідерів у найкритичніший момент — під час повномасштабної війни. Росіянам і українським опозиціонерам вдалося привʼязати Зеленського до Байдена. Трамп же почав трощити не лише свого попередника, а й усю «українську» політику Вашингтона. Коло замкнулося.
Злість Трампа на Європу
Не менш драматичним є досвід Трампа з країнами ЄС. Через сепаратну співпрацю Ангели Меркель із Путіним та активні енергетичні зв’язки він вирішив «поставити Європу на місце». Трамп відкрито заявляв, що більше не збирається захищати Європу від російської загрози, адже вона отримує шалені прибутки від торгівлі з Росією. Головне ж у нашому випадку — він оголосив російсько-українську війну суто європейською проблемою. І пообіцяв «вмити руки», залишивши Європу на поталу Путіну.
Минуло багато часу, перш ніж Європа отямилася й почала змінювати курс, але момент уже було втрачено. Трамп, захопившись «муштруванням» Європи, небезпечно зблизився з Путіним. Він навіть запропонував російському диктаторові – у разі підписання мирної угоди – разом зайнятися «розкуркуленням» Європи, яка мала б за все платити. Трамп зумів сформувати невелику групу прихильних країн ЄС, які різними способами блокують консолідовану політику Брюсселя. Це дозволяє йому просто ігнорувати Європу і демонструвати Україні, що лише США здатні закінчити війну, хоча й на російських умовах.
Проте він не врахував, що Путін не піде на мир. Трамп домігся того, що Європа купує американську зброю для України. Він також розуміє: короткотривале перемир’я лише збільшить загрозу для Європи, до якої вона без Америки не готова.
Трамп поспішає поволі
Саме тому Трамп поспішає поволі. Йому потрібен мир якнайшвидше, навіть на російських умовах, щоб «розблокувати» Росію для співпраці у великих проєктах і в освоєнні Арктики. Водночас він хоче «обезвладнити» Європу, перетворивши її на багатий придаток для реалізації американської світової політики. Він приховує невдачі, яких зазнає на російському напрямку, і йому байдуже, що росіяни та китайці роблять із нього дурня. Він попри все – і за будь-яку ціну (звісно, не власним коштом) – намагається припинити війну в Україні, сподіваючись на «золоту» еру в співпраці з Росією та доступ до її багатств. Забуваючи, що має справу з не цілком адекватним диктатором, за спиною якого постійно бовваніє Китай.
Ключ до розуміння Трампа давно відомий і росіянам, і китайцям. Вони легко передбачають його дії. Росіяни приманюють його обіцянками надприбутків і перспективами співпраці, вихваляють його геній та протиставляють українцям і європейцям. Підштовхують до реалізації плану капітуляції України – мовляв, це відкриє «золоту російсько-американську еру». Насправді ж вони лише тягнуть час. Путін переконаний, що зможе проламати український фронт, кинути суспільство у вир взаємної ненависті та розірвати співпрацю між Вашингтоном і Брюсселем.
Для цього Трампа потрібно було переконати, що перешкода на шляху до миру – Україна, Зеленський і Європа. Частково план вдався. Давня нелюбов Трампа до Зеленського проявилася у шаленому тиску на президента України. Але в той же час, погрози припинити постачання зброї та розвідданих можуть обернутися проти самого Трампа: у США зростає невдоволення «проросійською» політикою та зволіканнями.
До того ж обурюються не лише демократи, а й республіканці. Бунтують – хоч і з інших причин – і прихильники MAGA. Якщо хтось вважає, що Трампу байдуже до думки виборців, це помилка. Він дуже уважно стежить за настроями. Йому не страшні протести на кшталт «Не король». Він не боїться слабких демократів. Але він відчуває, що в Республіканській партії з’являються тріщини. Саме це може його протверезити.
Тому останній невдалий візит до Москви його спецпосланця Віткоффа під пильним оком зятя Кушнера може виявитися передостаннім. Відсутність результатів від політики тиску виключно на Україну може спричинити відкрите невдоволення в США. А відтак час, відведений на «врегулювання української війни», може критично скоротитися. Після цього Трампу доведеться зайняти тверду позицію щодо Росії – зі всіма запізнілими діями: пекельними санкціями, «Томагавками» та прямою підтримкою України.