Вперше з початку війни виникла ситуація, коли переговори мають перспективу закінчитися підписанням хоч чогось. Мова йде про «28 пунктів» – ініціативу чи то з боку американської адміністрації, чи то плід діяльності Дмітрієва, який він пролобіював через Віткоффа. Пункти, які в ЗМІ вже встигли охрестити планом примусової капітуляції України. Можна нескінченно повторювати, що такий план – результат змови Віткоффа із росіянами, але факт в тому, що цей варіант зараз на столі, і саме йому опонує наша делегація в Швейцарії. Відповідно, зустрічні пункти, розроблені в Швейцарії, можна вважати українською відповіддю-максимою. Десь між цими «російсько-американськими» та «українсько-європейсько-американськими» пунктами і формуватиметься кінцевий консенсус, якщо Путін не вирішить просто продовжувати масакру. Тобто якщо його знову не занесе в «першопричини конфлікту», «стамбульські напрацювання» та інші способи тягнути час для уникнення санкційного тиску.
Реакція на появу «28 пунктів» оголила важливу проблему – будь-яка угода, щоб бути прийнятною і для українського суспільства, і для диктатора Росії, має суперечити сама собі. Бо Путін не може прийняти варіант, в якому він не переміг – від цього залежить його персональне виживання. А українське суспільство не допускає думки, що зло може залишитися непокараним. Це, до речі, дуже сумнівна теза з погляду християнства, де відділення ягнят від козлів залишають до самого Страшного суду на розгляд Всевишнього. Разом із тим, така ситуація є шансом для України обміняти практичні безпекові речі на символічні імперські, важливі персонально для Путіна та його спроможності «продати» підданим замирення як перемогу. При цьому, нинішні переговори передбачають набагато менше простору для відтягування часу, пункти доволі чіткі і не такі фантастичні, як було раніше.
Що стосується самого плану з 28 пунктів і відповіді на нього, підготованої у Швейцарії, коментатори відзначають, що ключовими для України є післявоєнні спроможності ЗСУ, тобто розмір та озброєння української армії. А також доля незахопленої частини Донбасу – чи доведеться Україні поступитися територією, яку росіяни не захопили і не контролюють, чи лінія замороження проляже по актуальній лінії фронту? Москва до цього часу неоднозначно давала зрозуміти, що планує воювати за весь «Донбас», незважаючи на будь-які жертви. У цьому питанні тиск на українську владу та суспільство буде максимальним: як під час прийняття рішення, так і в процесі його виконання.
Інші питання насправді не такі дражливі. Членство в НАТО і так не передбачалося, та й саме НАТО вже «не торт». А поняття «гарантій» настільки девальвоване, ще й залежить виключно від доброї волі «гарантів», що тут можна хіба пригадати приказку «силою не будеш милою».
Парадоксально, але більше емоцій в українському суспільстві викликають не найважливіші речі, що стосуються символічної складової. Ці пункти «поправили» в останньому варіанті тексту у присутності держсекретаря Рубіо, але їх рано остаточно скидати з дошки, адже сам державний секретар заявив, що правки будуть надіслані до Москви для подальших обговорень. Тому вартувало б уже починати думати, що робити з пунктом про НАТО в нашій Конституції, як бути з російською православною церквою (УПЦ МП) і російською мовою? Це те, на чому роками безсоромно піарилися і створювали ілюзію безкомпромісної боротьби, а тепер доведеться дійсно щось вирішувати.
За рештою позицій, що стосуються, відбудови та заморожених активів Росія радше програє Америці, яка займатиметься українською економікою, а Україна з ЄС залишаються скоріше об’єктом цих домовленостей.
Емоції
Якщо пройтися по всіх пунктах окремо, то більшість із них виглядають як речі, що в даній ситуації радикально кращими бути не можуть, бо в України фактично викручені руки. В такому випадку незрозумілим є бажання численних спікерів і ЛОМів сформулювати дихотомію між «боротьбою до перемоги» та «ганьбою». Якщо після очікувань «кави в Ялті» вже всім стало зрозуміло, що перемоги в її кінематографічному варіанті не буде, як і кордонів 1991 року, то навіщо зараз знову накачувати суспільство непотрібними емоціями? Чи не пора визнати, що кращим варіантом для України буде не «перемога», а «не поразка» (тобто збереження суверенітету і шанс на нормальне майбутнє, не в орбіті Кремля)?
Контекст
Інше доволі сумнівне твердження, яке розганяється в медіапросторі – що «зараз все залежить від нашого вибору». Правда в тому, що все залежить радше від спроможностей, які дозволяють робити той чи інший вибір. А наші сьогоднішні спроможності є результатом в тому числі наших минулих рішень. Не можна десятиліттями розпродувати зброю, наживатися на державних підприємствах, перетворювати країну на рай для силовиків та чиновників, а потім «робити екзистенційний вибір». Пізно.
Та й це ще не все. Свій вибір також роблять Китай, Росія, США та ЄС. Китай використовує Росію як військовий авангард проти Заходу і ресурсну базу. Росія швидко адаптується до війни нового типу. Євросоюз ніяк не почне діяти відповідно до моменту. Треба пам’ятати, що в Європи, окрім цінностей, є ще й цілком практичний інтерес – вони купують собі час коштом України. Тому дуже переживають за розмір української армії і долю заморожених російських активів. А США в своїй уже традиційній безапеляційній манері пропонують Україні зберегти частину суверенітету й уникнути повного потрапляння в зону впливу РФ, перейшовши в зону впливу США. При цьому Вашингтон не може допустити поразки Росії через глобальні ризики – звідси і максимальні символічні поступки Москві, щоб царя не запідозрили в слабкості і ядерний арсенал не залишився без контролю. В таких умовах вибір України не так вже й багато означає для світу. Але може хоч так український «Енергоатом» нарешті остаточно позбудеться впливу Деркача?
Час
Тому дивно читати нинішні заклики про те, що «нам терміново потрібні зміни». Зрозуміло, що віра в реформи заради реформ дала живучі паростки. Але не дала розуміння, що таке час, і що таке причинно-наслідковий зв’язок.
Як теперішня ситуація є наслідком тисяч малих і великих рішень попередніх десятиліть, так і майбутнє не може визначитися виключно вибором 28 пунктів чи якимись «рішучими змінами з нині на завтра». Майбутнє залежить більше від того, як Україна скористається часом після підписання мирної угоди (якою б вона не була в результаті перемовин). Бо Україна стала безборонною не лише в результаті Будапештського меморандуму, а через олігархічну економіку, демонтаж армії та продаж озброєння з 1991 року починаючи. Якби українська армія та економіка були достатньо сильними, щоб стримати напад Росії, сьогодні Будапештський меморандум вважався б зразком і прикладом для дипломатів усього світу. Без сумніву, зміни потрібні, але не у вигляді перетасовки кадрів у наглядових радах, а на це потрібні роки.
Крім того, Росія насправді не зацікавлена в мирі, адже у випадку припинення бойових дій тисячі "героїв СВО" повернуться обличчями до тих, хто їх "проводжав на війну". В цьому, ймовірно, причина, через яку Путіна влаштовують і темпи просування, і жертви – цей упир просто утилізує потенційних заворушників ще до того, як вони почнуть створювати йому проблеми вдома.
Для того, щоб допомогти всім відцентровим силам всередині РФ, щоб провести справжні реформи в Україні, щоб змінити саму систему економіки та управління, щоб розвинути ВПК потрібно багато часу. А ще – суспільний консенсус та підтримка зовнішніх партнерів. «Негайно» такі речі не робляться.
Сценарії
Всі «популярні» варіанти: і фінський, і корейський, і австрійський, і азербайджанський, передбачали втрату частини суверенітету та довгий період підготовки до нормалізації. За умови збереження цілісності, суб’єктності і можливості для виживання, час може спрацювати на користь жертві агресії. У нашому випадку поразка Росії без прямої участі США є дуже малоймовірною («чорного лебедя», на жаль, так і не сталося). Цієї прямої участі, очевидно, не буде. То навіщо додатково розгойдувати суспільство, ніби є вибір між «28 ганебними пунктами» та «кордонами 1991 року»? Очевидно, з боку українських переговорників будуть спроби змінити якісь умови на кращі для України, але не варто чинити в медіа такий тиск, ніби це виключно вони вирішуватимуть долю переговорів.
Є ще популярний медійний прийом – проводити аналогію з початком XX століття і Голодомором. Але нюанс в тому, що Голодомор був результатом втрати державності і повного колапсу влади, а також абсолютної байдужості зовнішніх гравців, після чого війна була програна. Ось цей сценарій мав би нас лякати, принаймні настільки, щоб не наближати його своїми руками.
Зрештою, не треба знецінювати роботу військових. Те, що пропонують зараз — це не капітуляція, а Росія не здобуває перемогу. І сталося так в першу чергу завдяки армії. Інакше частина коментаторів уже б сиділа в Москві, в ролі потішних хохлів, а інша – на Заході, в еміграції.
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA