Зауважте, майже всі війни починаються бравурно і з неймовірним піднесенням, а от завершення завжди гірке і болюче. Причому для всіх учасників: і переможців, і переможених. Класичної перемоги, з парадами на головних площах столиць, у наш час не те що не буває — такого фіналу навіть не передбачається. І ще одне — зупинити війну надзвичайно складно. Особливо посередині дійства, коли бойові дії перейшли у фазу затяжного позиційного протистояння. Коли відомо, що стратегічна мета агресора вже не буде досягнута, але й жертва агресії не відмовиться від справедливого покарання злочинця. І тоді неймовірно зростає роль посередників.
Тяжка ноша Трампа
Можна безмежно довго кепкувати з миротворчих спроб та досягнень американського президента Дональда Трампа. Насміхатися із заяв, що великому миротворцю вдалося зупинити вже вісім воєн. Перераховувати їх у довільному порядку і при цьому поблажливо посміхатися. Мовляв, чим би дідусь не тішився, але Нобелівської премії миру йому не бачити. Частково таке несерйозне ставлення до Трампа пояснюється обраним ним самим амплуа — не то розбалуваного багатством і владою самодура, не то веселого актора низькопробного водевілю. Обидві характеристики мають певні підстави, якщо дивитися на його політику виключно як на шоу. Якщо не бачити далекосяжних стратегічних цілей і навіть не пробувати аналізувати, яке ж «господарство» дісталося йому для управління.
Якщо не зауважувати того, що міжнародні організації опинилися під контролем Росії і Китаю. Коли не бачити поступового заволодіння Китаєм світовими стратегічними ресурсами. А також того, що так званий колективний Захід, засліплений вигідною торгівлею з Росією і Китаєм, опинився над прірвою, ризикуючи незалежністю та навіть суб’єктністю.
Росія і Китай дуже ретельно готувалися до облоги й поступового захоплення сонного Заходу. Вони давно запхали чобіт у його двері, а подекуди навіть захопили важливі стратегічні напрямки. У випадку Китаю радше йдеться про економічну експансію та узалежнення західних країн від китайських товарів. Про корупційні дії та економічне просування в Африці, Латинській Америці, Центральній Азії і навіть на європейському континенті. До всього, постать Китаю бовваніє ледве не за всіма воєнними конфліктами на планеті.
Дотепер Америка в цій грі постійно програвала. Втрачала не тільки статус гегемона, але навіть впливового гравця. Тому Трамп, прийшовши до влади, заходився всіма можливими і навіть неприйнятними способами мобілізувати західний світ і намагатися щонайменше «видавити» Китай. І тільки прямі погрози Європейському Союзові у вигляді відмови в захисті та гарантуванні безпеки і зупинці військової допомоги Україні (!), змусили ЄС до певної міри спам’ятатися. Європа надто довго не погоджувалася розірвати зв’язки з країною-агресором Росією, а вже про згортання торгівлі з Китаєм не було й мови. Вона вперто також не хотіла бачити, що Путін Україною не обмежиться. Недаремно ж він створював свій потужний плацдарм у Європі.
Масштабна підготовка Путіна до війни
Помиляються ті, хто стверджує, що Путін не готувався до великої війни. Так, він мріяв про блискавичну перемогу над Україною, але підготовка тривала майже весь час його правління. Для Путіна було відразу зрозуміло, що це буде його війна проти Заходу і за відновлення чергової форми російської імперії. На підготовку були кинуті неймовірні кошти, і мова не так про озброєння, як про інформаційну підготовчу кампанію, корумпування західних еліт, розбудову розгалужених агентурних мереж, фінансування партій і рухів, узалежнення цілих держав від російських енергоносіїв.
Усе це дозволило росіянам забитися в усі щілини, викурити з яких не існувало жодного демократичного інструментарію. Росіяни також вправно відбивали майже всі спроби обмежити подібного роду діяльність, підчепивши західні еліти на енергетичний гачок і дозволяючи отримувати надприбутки від торгівлі з РФ. Наповнюючи заодно бюджет Росії і формуючи потенціал для майбутньої війни.
План знищення України
Гібридному вторгненню в Україну передувала ретельна підготовча робота. Починаючи від того, що на провідних державних посадах опинилися агенти з російським громадянством – і аж до формування інформаційної політики, спрямованої на розкол країни і суспільства. Накидання Україні образу наскрізь корумпованої, зберігаючи й підживлюючи панування в ній кланово-олігархічної системи — головного джерела корупції. Інструментальне використання теми Голокосту у поєднанні з невдалими практиками української історичної політики. Сюди ж належить фінансова та інституційна підтримка правого націоналістичного крила в Україні. Вилучення України з числа учасників Антигітлерівської коаліції і приписування всьому українському рухові неонацистського характеру.
І все це для того, щоб на випадок війни в України не виявилося союзників. Щоб на момент російського вторгнення на українців, як союзників Гітлера, махнули рукою не тільки поляки, але й Німеччина не посміла втрутитися. Найцікавішим у цій методиці є використання Росією відсутності реакції на брехню і пересмикування. Справа в тому, що російська пропаганда інструменталізувала також перемогу у Другій світовій війні й монополізувала її у сталінському трактуванні.
На жаль, спротив українських творців історичної політики пішов хибним, нав’язаним Росією шляхом. Українці віддали росіянам подвиг українських червоноармійців і звели всю участь до діяльності регіональних ОУН і УПА, щодо яких у західній історіографії існувало дуже багато критичних досліджень. Таким чином Росії легко вдалося накинути Україні жупел неонацистської держави і тим самим добитися відсутності реакції на агресивну політику надуманої «денацифікації».
Російські метастази
Проте все, це не дало б бажаного ефекту, якби не мовчазна згода західних еліт із такого роду неправдою. Західні країни не просто не реагували на подібного роду брехню і маніпуляції — вони дозволили росіянам розгорнути в них самих цілі інформаційні фабрики, які не тільки очорнювали Україну, але й деморалізували західні суспільства. Російська пропаганда через Russia Today і Sputnik отруювала західних обивателів і формувала внутрішні «п’яті колони». Німеччину заполонили «путінферштеєри». А довготривала відсутність відкритої внутрішньонімецької дискусії про історію вилилася у появу «Альтернативи для Німеччини» — праворадикальної партії, яка успішно підхопила російські пропагандистські наративи. У такій ситуації традиційні партії, зв’язані обітницею політичної коректності, стали відверто програвати.
На додачу, Росія продовжувала експлуатувати традиційну тему історичної провини німців, фактично блокуючи військову допомогу Україні. В умовах поширення планетою ідей неоконсервативної революції німецька «історична» пастка стала загрожувати безпеці не тільки Німеччини, але й усього ЄС. Тримала Німеччину на дистанції від стікаючої кров’ю України. І тільки прихід до влади уряду Фрідріха Мерца відкрив шлях для ремілітаризації Німеччини, конкретних заходів щодо врегулювання теми біженців і військової співпраці німецьких військових концернів з Україною.
Росіяни, користуючись демократичною природою західних суспільств та правильним вихованням громадян, встигли запхати свій чобіт майже в усі слабкі місця. Змогли запустити свої щупальця у всі щілини та тріщини, руйнуючи усталені демократичні канони та викликаючи хаос і дезорієнтацію. Завдяки чому навчилися маніпулювати настроями величезних груп людей, знищувати кар’єри незручних політиків і навіть впливати на вибори. Настав період, коли здавалося, що західні демократії безборонні перед такого роду методами.
Неоконсервативний розворот і зупинка воєн
Росія розраховувала на те, що запит на неоконсервативних політиків удасться «задовольнити», підсунувши правих популістів «російського розливу» — по типу «Альтернативи для Німеччини» у ФРН, «Конфедерації» в Польщі, «Національного фронту» у Франції й багатьох інших подібних утворень у Європі й навіть Америці. Що цікаво, посилити ці рухи мав прихід до влади Дональда Трампа. Але попри несприйняття ЄС і певні кроки назустріч правим популістам, адміністрація Трампа в міру змін у Європі змогла налагодити нормальні зв’язки з низкою нових сильних консервативних політиків — таких, як Джорджа Мелоні, Фрідріх Мерц, Александр Стубб та ще кілька таких, що швидко притомніють і розуміють, які реальні загрози нависли над континентом.
Створивши до певної міри надійний політичний каркас із держав-союзниць у Європі, Трамп заходився припиняти війни. Оскільки розумів, що війни в Україні й на Близькому Сході розтрачують воєнний потенціал Заходу, роблять його слабшим і розбалансованим напередодні вирішального протистояння з Китаєм.
Зрозуміло, що своєрідним чоботом Росії у дверях Близького Сходу було і залишається питання Палестини, яке давно вийшло за межі концепції «двох держав». Але з огляду на політику актуального уряду в Ізраїлі почало загрожувати не тільки Аврамічній концепції Трампа, але й могло позбавити його багатьох європейських союзників. Хвиля визнань існування держави Палестина із продовженням до безконечності війни Ізраїлю проти ХАМАС із перспективою захоплення Західного берега суперечила новій політиці Трампа.
Саме тому відбулася зупинка війни, укладена в Єгипті. Повертаючись до теми закінчення сучасних воєн, треба пам’ятати, що в них не може бути оголошених переможців. Що, попри страшний злочин ХАМАС, здійснений 7 жовтня 2023 року, арабським країнам, які стоять за палестинськими арабами, треба було дати можливість вгамувати «підопічних». Тому на зустрічі не було представників Ізраїлю. А насправді Ізраїль на переговорах представляв сам Трамп. Він і поручився перед впливовими арабськими країнами, що Ізраїль першим не порушить умови перемир’я. Відповідно, у ролі поручителів палестинських арабів виступили Катар, Туреччина та Єгипет, які взяли на себе відповідальність за роззброєння ХАМАСу.
Ясно, що така форма перемир’я є надзвичайно нестабільною і може зірватися будь-якої хвилини. Зрозуміло, що войовнича частина коаліційного уряду Ізраїлю захоче використати певні шпарини в домовленостях, зокрема їх персональний характер, щоб спробувати покласти край із Ґазою і захопити так звані Юдею і Самарію. Що вже продемонстрували відповідною ухвалою Кнесету під час візиту віцепрезидента США Джей Ді Венса. Проте тепер воля Трампа буде непохитною — він не дозволить окупації Західного Берега. Він докладе всіх зусиль, щоб війна не продовжилася. Інакше Ізраїль ризикує залишитися без життєво важливої американської допомоги.
Трохи інакше виглядає справа з досягненням миру в Україні, де Росія втоптала свій кривавий чобіт на значній українській території. Усі спроби примирення, навіть за рахунок України, не принесли Трампу бажаного результату. Передусім тому, що Путін одержимий знищенням України. Тому, що його режим напряму залежить від продовження війни: зупиниться війна — можуть розпочатися незворотні процеси. А ще тому, що Китай не дозволить Путіну припинити війну, бо найбільше зацікавлений у її продовженні. Поки триває ця війна в Європі, він може бути певним, що Америка не наважиться на відкриття нового фронту.
Путін фактично загнав себе в пастку, позбавивши маневру. До певної міри маневром для нього була постійна брехня Трампу. А це тільки забирало час. Перехід адміністрації Трампа до серйозних економічних санкцій проти Росії, які загрожують упадком економіки, разом із вимогою до європейських партнерів обмежити торгівлю з Росією і Китаєм, обов’язково дадуть свої результати. Усе це, у поєднанні з успішними операціями Сил оборони України зі зниження паливно-енергетичної галузі Росії, може досить швидко наблизити мир. Тому не кепкуймо і не радіймо невдачам Трампа. Ми в одному човні. І викинути російський чобіт з України можна тільки спільними зусиллями.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA