Після усунення з посади мера Одеси Геннадія Труханова можна було очікувати всяких коментарів: що влада позбувається конкурентів, що триває боротьба за контроль над грошовими потоками, що симпатиків Росії позбавляють посад без суду і слідства. Але щоб в країні двох успішних Майданів цілком серйозно заявляли про те, що вибір одеситів треба поважати, яким би він не був, і що важливо дотримуватися процедур, що потрібна легітимність – це дійсно подиву гідно.
Поважати вибір одеситів, звісно, можна. Бо хто з нас без електорального гріха? Тим більше після стількох років життя з повагою до вибору мешканців Донбасу і президента «аса». Але і лишати на посаді такого кадра теж недалекоглядно – все-таки війна далеко не закінчена.
Звісно, подібні рішення центральної влади можуть, теоретично, відкрити дорогу до авторитаризму. А воєнний стан хіба ні? Чи повноваження ЗСУ не відкривають таку саму дорогу до встановлення хунти? Що поробиш, доводиться вибирати: поразка вже чи можливе згортання демократії десь колись.
«Вишенька на торті» - Геннадій Труханов, кажуть, зможе все скасувати в судах. Хіба рівень корупції в українських судах чимось відрізняється в кращу сторону від «середнього по палаті»? То за що тоді переживати? А в Європі такі справи можуть тягнутися довго й нудно. І не факт, що Україна відшкодує «потерпілому» більше, ніж він «недозаробить» за час відсутності на робочому місці.
При цьому вітчизняні «легісти», яким муляє конкретно це небездоганне «кадрове рішення», чомусь не збуджуються, коли в інших випадках професійні антикорупціонери чи громадські активісти призначають винних, впливають на рішення влади чи судів – тим можна, тут ніякої узурпації.
Ну не працює у нас система так, як би хотілося всім. Нема сенсу, отже, шукати в ній якусь «букву закону» чи навіть його «дух», пізно. Є в цій ситуації і очевидні переваги: тебе можуть не лише звільнити чи затримати не зовсім законно, але й не менш незаконно обрати мером, наприклад.
Хоча одна закономірність все-таки є – коли відбувається перерозподіл сфер впливу чи банальне наведення порядку (при чому одне не виключає іншого), завжди сторона, що захищається, заявляє про наступ на якісь фундаментальні цінності. Зараз маємо «наступ на місцеве самоврядування», «знищення реформи децентралізації» і все таке. Якби було навпаки, і мер Труханов був на коні, а центральна влада слабкою, то говорили б про «наступ на державність, керованість, єдність, суверенітет і цілісність».
Коли в працівників освіти і науки гуманітарного спрямування просять показати звіт за роботу протягом останніх років, або принаймні якісь мінімальні результати своєї діяльності за бюджетні кошти – це «наступ на мову, історію, науку, національну ідентичність». Тобто звіт про оплачену роботу – це вже посягання на права волелюбної людини. Що вже казати про аудит. Відповідно, ніяка влада навіть не пробує навести лад в цій сфері, бо собі дорожче.
Спитати про результати роботи в антикорупціонерів? А це вже наступ на антикорупційні зусилля, свободу, європейський вибір. Притягнути колишнього чиновника до відповідальності? Наступ на реформи та опозицію. Боротися з фейками - наступ на свободу слова. Коротше кажучи, на все, на чому вдається паразитувати, можна здійснити наступ. Тому все, чим можна прикрити свою недолугість та фінансову нечистоплотність, оголошується вищою цінністю, а сам паразит – її носієм і втіленням. Стерлася різниця між «страждати за ідею» і «не мати можливості на ній паразитувати».
Не треба далеко ходити за хрестоматійним прикладом того, які у нас в країні репресії проти свободи совісті. Це коли православних агентів в рясах відлучають від годівнички. При чому в цю гру активно включаються «спеціалісти-державники», які замість того, щоб судити агентів Кремля за державну зраду, просто підігрують їм у справі перетворення УПЦ МП на церкву-мученицю. Замість того щоб перекрити грошові потоки, навести лад із нерухомістю, вони переводять цю справу в сферу релігії – і от уже ми бачимо заяви про «утиски християн».
Так чи інакше, маневри навколо Труханова навряд чи стануть кінцем українського місцевого самоврядування. Як не стала смертю парламентаризму передчасна кончина народного депутата Іллі Киви. А якби він не був настільки дискредитованим? Це ж можна би було вічно експлуатувати образ опозиційного парламентаря, народного обранця та захисника «альтернативної точки зору». Можна пригадати ще приклад обміняного Медведчука – тут Україна теж мала побоюватися рішення європейських судів чи тремтіти над «легітимністю процедури»?
Вбиває місцеве самоврядування не центральна влада. Його, як і журналістику, освіту, науку і багато чого іншого вбиває примітивне лицемірство. Коли хочеться і в політику побавитися, і вплинути на процеси в державі, покерувати та повчати. Але разом з тим розказувати, що політика – це брудна справа, що скрізь злодії та зрадники. А в час небезпеки ще й «сховатися» за чимсь високим, потрібним і вузькоспеціалізованим: за господаркою, книжками, журналістським посвідченням. Ну якщо всі такі самодостатні і реалізовані в своїх вузьких сферах, чого ж вас так нестримно тягне покерувати іншими?
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA