Найважливіша подія останніх днів – це, без сумніву, не чергова спроба мирного врегулювання в Газі, не вручення Нобелівської премії миру, не перестрілки між Пакистаном і талібами, а початок нового етапу китайсько-американського протистояння. Якщо дуже коротко – Дональд Трамп в своєму різкому стилі, не загортаючи коричневу субстанцію в кольорові папірці з-під цукерок, відреагував на монополізацію китайцями світового ринку рідкісноземельних металів. Тепер американці не зможуть робити сучасну зброю, бо нема з чого (рідкісноземельних металів), а китайці не зможуть, бо нема чим (найкращих чіпів та програмного забезпечення). І «бонусом» – додаткові 100% мита для китайських виробників на ринку США.
Доводиться констатувати, що США пізно прокинулися – ламати китайську монополію на цьому ринку треба було вже давно. Фактично, Трамп змушений обирати між поганим та катастрофічним, адже зараз буде тяжко, а через рік-два – геть пізно. І якщо історія з Північними потоками за його першої каденції (коли Ангела Меркель вважалася розумною, а Дональд Трамп – дурним) врешті закінчилась «добре», тобто підривом російсько-німецької газової труби, то в ситуації з Пекіном все ще дуже неоднозначно, і переможець далеко не визначений. Не виключено, що торгівельні обмеження для китайських комуністів Америці теж доведеться вирішувати силовим шляхом, хай і гібридними методами.
Чи до цього йшло? Так, безумовно. Чи світ зараз здивований? Сто відсотків. Тому що всі ми вірили, точніше хотіли вірити, що «протистояння нікому не вигідне», що воювати нелогічно і занадто витратно. Так само як під час олімпіади в Пекіні всі хотіли думати, що Сі не дозволить Путіну напасти на Україну – бо це ж, знову таки, «невигідно для торгівлі і експорту з КНР в ЄС». Тим часом останніми роками, попри явну шкоду для власної вигоди, невпинно формуються нові конфігурації міжнародних союзів та блоків для майбутньої війни: десь добровільно, а десь – через силу. Північ Західної півкулі, налякана з одного боку Трампом, з іншого Путіним, стрімко мілітаризується. Погрожувати Канаді і Данії (Гренландії) було дико, зате на диво ефективно. Не менш «делікатно» вирішене питання і Панамського каналу. В Сирії попрощалися з Асадом, Іран побитий, Пакистан ось вирішив розібратися з талібами… Не те щоб хтось саме так уявляв консолідацію сил добра у фінальній битві, але най буде. З іншого боку, про парад в Пекіні й говорити годі – зразково-показова демонстрація союзу диктаторів.
Україна в цьому великому приготуванні, з великою долею ймовірності, могла стати оплатою Путіну за перехід на бік Америки проти Китаю. Якби не пручалась так відчайдушно, якби Європа не почала тверезіти, і якби Путін не був таким нахабним, а Росія — такою залежною від Пекіна.
На цьому фоні, просідання фондових ринків досі чомусь заведено вважати чимсь неординарним. Від Дональда Трампа, як від «типового бізнесмена-ріелтора», чекають «комерційної» поведінки. Від «тисячолітньої китайської цивілізації» очікують таємничої далекоглядності. Нічого з цього не справджується, і лише метушня навколо «мирного Нобеля» дозволяє хоч трохи відчути свою інтелектуальну перевагу над сильними світу цього.
Але скільки не повторюй слово «цукор», в роті солодше не стане. Скільки не називай Трампа «непрогнозованим», прогнозованість нікуди не подінеться. Як і рік тому, Китай залишається його головною ціллю, оскільки Пекін на сьогодні – єдиний дійсно небезпечний супротивник для США. Чи важко таке «прогнозувати», відкинувши віру в Дональдову неадекватність - питання риторичне.
Через місяць або й раніше, «як грім серед ясного неба», відбудеться операція на території Венесуели. Звісно, мова піде про боротьбу з наркокартелями, про зміну режиму не йдеться, отже доля президента Мадуро вирішиться «сама собою», швидше за все шляхом прямого народного волевиявлення. Така «зачистка периферії» буде особливо образливою для Путіна (який так і не зміг), а ще – може пришвидшити китайське вторгнення на Тайвань (бо Сі вірить, що зможе). Цікаво, що серед усіх прикладів застосування військової сили проти наркоторговців в США найкращий ролик зняли про затримання венесуельців – зовсім ні на що не натякає.
Чи означає це постійну ескалацію, яка рано чи пізно закінчиться «типовою» світовою війною? Зовсім ні. В сучасних умовах два світових центри сили можуть зупинитися на цілком достатньому та прийнятному для них «гібридному» варіанті. Коли, як сказав німецький канцлер Мерц, «війни ще нема, але й миру вже нема». Сторони досі не з’ясували, які методи допустимі, що вважати типовими проксі, де межі допустимої ескалації, тому можливі окремі ексцеси. Але, швидше за все, про принципи державного суверенітету доведеться забути остаточно. Нам, звісно, не звикати, а росіянам їхня пропаганда швидко все пояснить. Що тепер вони воюють не просто проти всього Заходу, а в авангарді «антикапіталістичного блоку». Це, з одного боку, виносить питання миру в Україні за межі компетенції Путіна (ну бо не може він закінчити без згоди Сі Цзіньпіна), а з іншого – зменшує шанси зустріти ядерну зиму найближчим часом.
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA