Наступного року Конституції України виповниться тридцять років
Не треба бути правником-конституціоналістом, щоб зауважити низку розходжень між положеннями чинної Конституції і реальністю. І мова не лише про соціальні гарантії, які з плином часу перетворилися на фікцію. Йдеться про більш масштабні дії з переосмислення окремих конституційних положень, які не пройшли перевірку турбулентними подіями за останні тридцять років. Не таємниця, що актуальна Конституція приймалася в умовах жорсткого протистояння президента Леоніда Кучми, лівої, прокомуністичної групи під керівництвом голови Верховної Ради «соціаліста» Олександра Мороза і національно-демократичних сил. Боротьба проходила на лінії ідеї сильної президентської республіки, яку обстоював Кучма, і курсу Верховної Ради, яка, зрозуміло, бачила Україну парламентською республікою.
Проте була ще одна лінія протистояння: між прихильниками збереження положень радянської Конституції 1978 року і національно-демократичними силами, які бачили майбутнє України вільним і демократичним. Президент Кучма пригрозив проведенням референдуму, чим спонукав парламентарів серйозно взятися за прийняття нової Конституції. Налякані рішучою позицією президента, народні депутати цілу ніч не виходили зі стін парламенту і прийняли 315 голосами Основний Закон України. Але треба пам’ятати, що новий текст Конституції був компромісом між лівими і комуністами з одного боку, які часто виступали з проросійських позицій, і романтичними в багатьох питаннях національними демократами, які вже також почали розколюватися на конкурентні групи.
Пригадаймо кілька моментів, навколо яких точилася боротьба. Ліві фракції категорично виступали проти таких державних атрибутів, як тризуб і синьо-жовтий прапор. Голосували проти приватної власності на землю. Запекло боролися за державний статус російської мови. З точки зору теперішнього дня все це звучить як анахронізм. Але в Конституцію було вписано ще дуже багато «компромісів» щодо основ життя і функціонування держави.
Таким чином, нова Конституція ще тоді увібрала в себе багато суперечливих положень. А з плином часу і такими історичними подіями, як Помаранчева революція, Майдан, Революція гідності, російська агресія проти України, анексія Криму та згодом повномасштабне вторгнення – окремі положення Конституції набули гротескного звучання. Зупинила нагальну потребу конституційних змін війна, яка до всього додала кілька суперечливих моментів до Основного Закону. Йдеться про Закон № 2680-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору)», прийнятий Верховною Радою України 7 лютого 2019 року.
Тодішнє політичне керівництво держави керувалося наступними намірами: закріпити європейську та євроатлантичну інтеграцію як незворотний стратегічний напрямок зовнішньої політики України. У його діях відчувався страх, що новий президент України може відмовитися від цього курсу, від чого вирішили «застрахуватися» положеннями в Конституції. Проте фіксація в статтях Конституції стратегічного курсу на вступ України в Європейський Союз і НАТО поставила державу в слабке положення. Зокрема тим, що декларувала те, що аж ніяк не залежало від зусиль українців, оскільки рішення про вступ до згаданих союзів приймаються консенсусом виключно країнами-учасницями, які, як виявилося, не мають палкого бажання бачити Україну серед рівних собі.
І навіть навпаки, ці положення позбавляють українське керівництво маневру на міжнародних переговорах. Особливо в умовах спонтанних і мінливих рішень президента США Дональда Трампа. І ще одна міна сповільненої дії закладена в «перехідних положеннях». Це пункт, який стосується знаходження іноземних військових баз на території України. Після «корекції» 2019 року був виключений пункт, який раніше дозволяв використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань, який стосувався, зокрема, перебування Чорноморського флоту РФ у Криму.
Зрозуміло, що зміни були внесені для того, щоб позбавити Росію будь-коли мати будь-яке право на дислокацію своїх збройних сил на території суверенної України. Але як тепер бути зі стаціонуванням військових баз союзницьких країн НАТО, коли до цього дійде? Як бути з нейтральним статусом?
І це тільки частка суперечливих моментів та невідповідностей, закладених у Конституції України. Тому настав час дати відповідь на питання: які статті Основного Закону, писані в цілком іншому політичному контексті та в зовсім інших обставинах, мають бути змінені й оновлені. До статей, які потребують свого роду реконтекстуалізації і узгодження їх з реальністю, належать:
«Стаття 17. На території України не допускається розташування іноземних військових баз». Тут парадокс очевидний: закріплений курс на вступ до НАТО суперечить прямій забороні на розташування іноземних військових баз. Ця застаріла норма, яка є рудиментом минулого, стала підґрунтям для путінської вимоги щодо "никаких НАТОвских войск на территории Украины". Ця внутрішня суперечність не лише створює правову невизначеність, але є також слабким місцем, яким уміло користується ворог. Щоб Україна могла повноцінно інтегруватися в систему колективної безпеки НАТО, цю заборону потрібно усунути.
Є й менш актуальні, які треба буде вирішити вже післявоєнного часу. Наприклад:
«Стаття 47. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону». Це норма, яка плавно «переїхала» з Житлового кодексу УРСР у трохи зміненій інтерпретації. Гарантування «безоплатного» житла давно втратило свою актуальність і перетворилося на міф. Фактично, цей «привілей» залишився лише для представників силових структур та судової влади. Час відверто визнати: на вулиці не епоха розвиненого соціалізму. Термін «безоплатно» необхідно або повністю вилучити, або чітко розмежувати, щоб він не вводив в оману і не створював ілюзію неіснуючих соціальних гарантій.
«Стаття 53. Кожен має право на освіту. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства». Ця стаття Конституції України, наприклад, стала об’єктом спекуляцій з боку уряду Угорщини. Будапешт маніпулятивно трактує положення про право на навчання мовами національних меншин, ігноруючи потребу в інтеграції та обов’язковість знання державної мови. Міністри та урядовці з команди Віктора Орбана вважають, що угорська меншина Закарпаття має вивчати лише угорську, а українську – максимум факультативно. Такий підхід не просто суперечить українському законодавству, але й прямо шкодить самим угорцям, позбавляючи їх можливості для повноцінної самореалізації в Україні.
Ще більше суперечок у наш час викликає «Стаття 10. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». Виокремлення російської мови з-поміж інших мов національних меншин, а особливо в контексті війни, масового вбивства українців, без огляду на їхню мову спілкування, насправді є блюзнірством. Нищівної шкоди російськомовній частині українців завдало інструментальне використання Путіним питання «захисту русскіх» і звільнення їх від «переслідувань» українцями. Парадокс, але «захист» перетворився на руйнування вщент «російськомовних» міст, селищ і сіл. Щоденні вбивства і терор донедавна російськомовних Харкова, Дніпра, Херсона, Миколаєва, Одеси, Сум та Чернігова.
Це положення тягне за собою ще одну страшну маніпуляцію – маніпулювання тим, що це нібито російськомовні громадяни закликали в Україну Путіна з війною. Це збуджує в суспільстві неспокій і навіть ворожнечу.
«Стаття 67. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом». Рудиментарна норма боротьби з розкраданням народної власності, яка ніколи ефективно не працювала і не працює сьогодні. Як виявляється, всі ми – порушники закону за означенням. Порядок декларування розроблений окремо, функціонує і не передбачає участі в цьому процесі всіх громадян України.
«Стаття 76. Конституційний склад Верховної Ради України – чотириста п’ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років». Як показало життя, зміни в роботі парламенту навіть перезріли. Ще в далекому 2000 році на єдиному всеукраїнському референдумі громадяни проголосували за скорочення кількості народних депутатів, скасування їхньої недоторканності та запровадження двопалатної системи. З того часу ситуація в Україні кардинально змінилася. Враховуючи значні територіальні та людські втрати внаслідок анексії 2014 року та повномасштабної війни, збереження 450 місць у парламенті виглядає як анахронізм. Зменшення кількості депутатів може зробити парламент більш ефективним.
«Стаття 79. Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат України перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України». Ця норма, що на перший погляд може здаватися формальною, має глибокий символічний сенс. Зберігаючи цей принцип, можна прогнозувати наступну ситуацію: на «мажоритарці» до новообраної Верховної Ради проходить депутат, який дотримувався проросійської орієнтації. Він статний, поважний і, за збігом обставин, найстарший серед обранців. Саме йому випаде честь зачитувати присягу українському народові. І як суспільство має прийняти такий вибір? Подібні ситуації вже траплялися. У 2014 році присягу зачитував Юхим Звягільський, який голосував за «диктаторські закони» 16 січня. А у 2019 році ця місія дісталася Юлію Іоффе, що також викликало хвилю невдоволення. Настав час змінити цю норму, щоб уникнути подібних ситуацій у майбутньому та забезпечити, що присягу народу України зачитуватиме людина з бездоганною репутацією. Наприклад, нехай це буде представник найбільшої парламентської фракції.
«Стаття 133» стосується адміністративного устрою України. Згідно з нею Україна складається з 24 областей і Автономної Республіки Крим, а також міст Київ та Севастополь, які мають спеціальний статус, що визначається законами України. Але після війни треба буде негайно навести з цим лад. Кримська автономія була потрібна Москві, щоб можна було в обхід Києва впливати на півострів. Севастополь отримав спеціальний статус через його стратегічне значення як головної бази Військово-Морських Сил України та тимчасового базування Чорноморського флоту Російської Федерації, через унікальність адміністративно-територіального устрою та історико-культурну цінність. Але давайте відверто – отримав як «город русской славы и военно-морского флота». Статус цього міста став компромісом між тодішніми очільниками країн, які вийшли з одного компартійного казана. Після війни вирішення цього питання набуде особливо гострого значення, ускладненого дискусіями про створення кримськотатарської національної автономії.
Після окупації півострова РФ у 2014 році Україна запровадила тимчасовий правовий режим для Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, що діє до повного відновлення конституційного ладу на їхній території. Сенсу продовжувати особливий статус Севастополю, підкреслюючи його якусь «особливість», немає.
Так само міста Дніпропетровськ та Кіровоград були перейменовані відповідно на Дніпро та Кропивницький ще у 2016 році. Пройшло майже десять років, але назви областей не були змінені, хоча цього вимагає Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».
Ну і про статтю 141, за якою строк повноважень сільського, селищного, міського голови, обраного на чергових виборах, становить п’ять років. І тут так само закладений парадокс: якщо одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки поспіль, то чому ж ця норма не поширюється на місцеве самоврядування? Встановлення обмеження, скажімо, у три чи чотири терміни здається абсолютно логічним. П’ятнадцять або двадцять років — більш ніж достатній час, щоб реалізувати найамбітніші проєкти. «Вічні» мери, які роками керують містами, неминуче обростають корупційними зв’язками, втрачають зв’язок з реальністю і починають сприймати місто як власну феодальну вотчину. Звісно, їх обирають самі мешканці, але це питання вже виходить за межі права і є дилемою вибору та темою зі сфери соціально-психологічних досліджень або вивчення успішних виборчих технологій.
Висновок
Таким чином, у нас дуже багато невиконаних і задавнених «домашніх завдань». Після завершення війни ми повинні увійти у нову епоху з оновленою Конституцією. Без радянських тіней минулого, без шпарин для ворога і пройдисвітів. Без обіцянок, які неможливо виконати. Наш Основний Закон має стати символом сили, свободи та єдності — документом, який виведе нас остаточно на європейську орбіту.
Автор – Юрій Мариняк IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA