В зв’язку з порушенням російськими дронами повітряного простору Польщі в Україні придумали сотні дотепних мемів та жартів, велика частина яких дійсно дуже влучні. Особливо ті, в яких ми, українці, впізнаємо себе колишніх у поляках теперішніх – про «dwa lub trzy tygodnie» (за два або три тижні) чи Пса на ім’я «Nabój» (Патрон). Існує також певна категорія коментарів і жартів, які небезпідставно кпинять з обороноздатності польської армії та цілого блоку НАТО – і це теж ще можна зрозуміти. Навіть шароварні малоросійські випади на адресу «панів-шляхтичів» можна якось пояснити нашою недолугою історичною політикою, яка так і не спромоглася відмовитися від радянського спадку.
А от чого зрозуміти не можна, так це швидкості, з якою український інформаційний простір набуває характерних ознак типового «русского мира». Настільки, що навіть важко відрізнити риторику українців від риторики росіян. Виявляється, якщо злітає тонкий наліт пристойності та розуміння моменту, то ми досі дивимося на поляків крізь російську, а точніше пострадянську оптику – звідси переконання на кшталт «скільки там тої Польщі», яке є модифікованим російським «курица не птица – Польша не заграница». СРСР давно розпався, і порівняння України та Польщі, особливо станом на сьогодні, далеко не на користь України – але ж ні, традиція живе.
Тим часом, поруч із нашими уявленнями про недолугих сусідів, існує і холодна реальність. В якій незграбність європейських військових не призвела до людських жертв в Польщі. А прикладів, коли в Україні тупість та жадібність буквально вбивають – кожного місяця по кілька штук.
Тому що скільки не пишайся експортерами пшениці, полуницю збирають українці в Польщі, а не поляки в Україні. І скільки не нарікай на сервіс та бюрократію в Європі, бажаючих насолоджуватися «державою в смартфоні» в адміністративних межах цієї держави з кожним роком більше не стає. Склади з боєприпасами напередодні війни вибухали, знову ж таки, в Україні, а не в Польщі.
І от зараз європейці виділяють літаки для патрулювання, декілька тисяч особового складу польської армії перекидають на кордон з Білоруссю. А нам смішно, бо всі вже забули засідання РНБО періоду анексії Криму, коли «жоден танк не повинен був покинути казарму, щоб не провокувати росіян». Які ж ми тепер розумні стали, досвідчені. Але не настільки, щоб не порівнювати країну на четвертий рік війни і країну напередодні можливого вторгнення.
За великим рахунком, нинішні шапкозакидальні настрої, що мовляв, Європа не захоче і не зможе протистояти Росії, дуже органічно доповнюють не лише російську пропаганду, а й продовжують попередні українські дискусії. Про те, що мобілізувавши українців у свою армію, Росія зможе завоювати весь континент. Таке враження, що деякі лідери думок починають цього чекати із неприхованим нетерпінням.
Тим часом те, що дійсно важливо – європейська допомога і підтримка, не лише відходить на другий план, а й стає заручником емоцій. Зараз з’явився шанс сильніше залучити європейців до спільної оборони і захисту від Росії. Це не «втягнути у війну» (про що дедалі частіше говорять вголос не лише корисні ідіоти Кремля), але все таки виходить за рамки «ось вам зброя – воюйте». І чого не можна допустити – це зосередження поляків (та й інших) виключно «на собі». Всіма доступними методами слід відганяти від союзників ідею залишати собі більше, а українцям передавати менше. Чи правильно ми діємо, розуміючи цю просту істину? Влада – так. Суспільство, в особі ЛОМів і лідерів думок, навіть провладних – переважно ні.
У Польщі та в решті Європи починають розуміти, що заяви Трампа про «більшу відповідальність за свою безпеку» - це дійсно політика Вашингтону, а не порожня балаканина президента Америки. І що надана союзниками допомога у вигляді F-35 проблему не вирішить, коли мова піде про довготривалу повзучу гібридну агресію. Очевидним стає, що закупівля Польщею великої кількості танків та артилерії – це класична підготовка до «минулої війни», а для «війни майбутньої» Польщі потрібен досвід та співпраця з українцями. А ще – час, тому допомога Україні повинна тривати.
Не секрет, що НАТО зараз проходить стрес-тест. Можна сміятись, можна критикувати, можна вірити, що НАТО впорається – але це не відміняє того, що всі уже займаються пошуком додаткових (альтернативних) варіантів колективної безпеки. Альянсів (військових та промислових) з тими, хто буде готовим розділити ризики. Оскільки жодне нормальне суспільство не хоче війни, наївно закликати, наприклад іспанців, діяти активніше. Більш реалістично – кооперуватися з тими, у кого нема вибору, тобто з країнами колишньої «зони впливу СРСР» або з тими, хто має спільний кордон з Росією. Тому Україна й Польща просто змушені підтримувати одне одного, але за умови, що суїцидальна історична політика не поверне Східну Європу на той самий невивчений урок історії. І популісти не пропонуватимуть електорату слабшого сусіда на роль ворога, якого можна здолати, замість боротися проти ворога справжнього.
З чого можна почати в Україні? Для початку усвідомити, що навіть якщо на останніх виборах в Польщі перемогу здобули ті, які вважають, що Україні треба допомагати менше – це не означає, що кудись зникли ті, хто допомагав і допомагає багато. За такою логікою, українці зразка 2012 року – це колишні зеки, які крадуть шапки. Не можна ототожнювати все суспільство лише з однією групою електорату. Крім того, варто критичніше сприймати інформацію від ЛОМів та інших «авторитетів», якщо це узагальнення на кшталт «хто не скаче – той москаль». Якщо в Європі, і в Польщі зокрема, зростають антиіммігрантські настрої – це не обов’язково означає зростання симпатій до Путіна. І антилібералізм (в сучасному виконанні) не є тавром та синонімом антиукраїнськості.
Росіяни, на жаль, вміють з цим працювати. Як із вбивством Чарльза Кірка, наприклад. Але на щастя, поляків вони зневажають не менше за українців – тому є всі шанси, що останні просто не володіють об’єктивною інформацією. Тому що зневага, як доведено Медведчуком в Україні, не дозволяє побачити, як корисні ідіоти та проплачені агенти дурять московських кураторів на гроші, «малюючи» неіснуючу підтримку.
А нам, українцям, дуже важливо орієнтуватися в польському питанні принаймні краще за росіян – для цього слід відмовитися від російської оптики. Чого, як показав минулий тиждень, ми ще не зробили.
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA