Кажуть, що найпростішим способом зварити жабу без будь-якого спротиву є готування її на повільному вогні. Поступово піднімаючи температуру, довести її до кипіння. Зрозуміло, що в нашому випадку мова не про кулінарні вподобання, а про методи і технології сучасної гібридної війни. За час російсько-української війни, починаючи з 2014 року, Росія не тільки удосконалила ці методи, але й навчилася використовувати їх у масштабах цілих країн, коли для кожної країни розробляється окремий план дестабілізації та повільного захоплення зсередини силами, інспірованими та фінансованими Росією.
Така масштабна технологія вперше була апробована щодо України шляхом плекання розколу в українському суспільстві з подальшим захопленням російськими ставлениками влади у Києві. Суть її полягала в розпалюванні взаємної ненависті до такого стану, коли українці більше не зможуть між собою домовитися. З метою формування «переконання» — або ми їх, або вони нас — мобілізувався потужний суспільний та медіаресурс. Проте стався збій, і українці змогли консолідовано виступити проти фактично маріонеткового режиму Януковича, чим порушили процес «приготування» української незалежності на повільному вогні корупції.
На жаль, Революція гідності не привела до якісної зміни еліт. При владі залишилися люди, тісно пов’язані з російською моделлю і, що гріха таїти, були невід’ємною частиною російської кланово-олігархічної системи. А отже, легко піддавалися тиску і не завжди приймали корисні для України рішення. Попри анексію Криму і війну на Донбасі, українське політичне керівництво далі продовжувало дивовижну комунікацію з Кремлем, де в ролі українських переговорників залишався Віктор Медведчук — головний відповідальний за демонтаж української держави.
Дивно, але Мінськ-1 і Мінськ-2, як і спроби запхати в Конституцію України положення про особливу автономію ДНР та ЛНР, а також «розгул» відверто проросійських медіа не сприймалися політичним керівництвом як загроза державному існуванню. Поведінка українського політичного керівництва була настільки дивною, що не могла пробудити більш жвавої реакції на безпрецедентне порушення міжнародного законодавства. Захід, щоб відсунути якнайдалі від себе загрозу війни, а тим більше, що «сторони» домовляються, фактично вмив руки і взявся будувати для себе мир, усіляко задобрюючи агресора Путіна. Що разом спонукало Москву до відкритої агресії.
Крапку в процесі «приготування» України на повільному вогні поставили вибори 2019 року, на яких перемогу здобув позасистемний кандидат — Володимир Зеленський, запліччям для якого стали ті 73% громадян, які віддали за нього голоси. Тому й акції протесту проти нього були малочисельними і не зовсім ефективними. Можна робити багато закидів через помилки за перші два роки правління. Але ясно одне — спроби Зеленського вивести Україну за межі російської орбіти послужили сигналом для початку Путіним повномасштабного вторгнення в Україну. Це означало, що «внутрішні» важелі більше не працюють, що настав час фізичної ліквідації.
Європа. Приклад Франції
Подібна технологія була задовго апробована і задіяна також щодо дезорганізації Європейського Союзу. Російські специ досконало вивчили табуйовані проблеми в більшості європейських країн, подбали про створення євроскептичних та правопопулістських рухів, які необмежено могли б критикувати актуальну владу, використовуючи недопустимі до того часу теми в дискусіях. Наприклад, для Франції як країни з твердими соціалістичними підвалинами такою темою стали зарплати і соціальні гарантії. Тому можна чітко простежити етапи «упокорення» Росією Емманюеля Макрона. Всі добре пам’ятають, як пожвавився президент Макрон після першого візиту в Париж президента Зеленського і як змінив тактику після поновлення масових бунтів «Руху жовтих жилетів», який із соціального протесту проти підвищення цін на пальне вилився в рух за відставку президента. Ледве втихомиривши бунтарів, президент Макрон став часто телефонувати Путіну, зависаючи годинами з ним на зв’язку.
Не давав спокою Макрону і правопопулістський Національний фронт та його лідерка Марін Ле Пен. Не без російської підтримки Національному фронту вдалося вибитися на провідні політичні позиції, але більшою мірою завдяки антиіммігрантським гаслам. Французькі праві популісти дуже вдало вловили наростання незадоволення імміграційною політикою ЄС серед громадян, навіть зуміли розвернути цю тему не тільки проти чинної влади, але й каналізувати євроскептичні настрої. Що дозволило значною мірою протиставити інтереси французів нібито бюрократії в Брюсселі, а насправді самій інституції ЄС.
Президент Макрон опинився у складній ситуації: з одного боку треба було негайно вирішувати щось із іммігрантами, а з другого — треба було не відштовхнути виборців. У цій двозначній ситуації йому все-таки вдалося перемогти на виборах Ле Пен, але водночас залишилося питання «зшивання» країни.
Важкий шлях Німеччини
Не менш складною виявилася ситуація і в Німеччині, де несподівано на силі стала набирати право-популістська «Альтернатива для Німеччини», яка також вхопилася за антиіммігрантські гасла і повела справжню війну проти політики Брюсселя в цьому питанні. Німецька специфіка полягала в тому, що промотором такої імміграційної політики в ЄС був німецький коаліційний уряд Анґели Меркель. Тому критика безконтрольного напливу мігрантів у Європу стосувалася як Німеччини, так і ЄС.
А все через те, що німецьке керівництво так і не відважилося тоді подивитися правді у вічі, побоялося звинувачень у недемократичності і зовсім не протидіяло організованому Росією штурму «біженцями» Європи і Німеччини зокрема. Роль Росії в даному питанні так і залишилася не до кінця розслідуваною: ані те, що масовані хвилі (досить зорганізовані) рушили в Європу після того, як Росія розбомбила Сирію, ані те, за допомогою якого транспорту мільйон людей добирався до Європи, і навіть тоді, коли Росія через Білорусь влаштовувала прориви кордонів ЄС у Польщі.
У відповідь на це, боячись прийняти радикальні рішення, європейський уряд почав насильно нав’язувати національним урядам квоти, скільки ті мають прийняти біженців, хоча «біженці» відразу віддавали перевагу Німеччині й Швеції з їхніми розвиненими соціальними системами. «Заливання» Німеччини вихідцями з Близького Сходу, Африки та Афганістану не могло залишитися непоміченим. І з цього скористалася АдН. І так, АдН — це відверто проросійська і пропутінська партія. А тому виходить, що Путін, скерувавши мільйон «біженців» на Німеччину, забезпечив майбутню перемогу для «Альтернативи для Німеччини».
Як виявилося, тільки перемога християнського демократа Фрідріха Мерца дала шанс зупинити тріумфальний похід у владу майже неонацистської, пропутінської й антиукраїнської партії, хоча її популярність зростає. Не без того, що АдН першою взялася за ревізію історії, чого собі десятиліттями не могли дозволити демократичні партії. Саме озвучення табуйованих історичних моментів у «правій» інтерпретації в поєднанні з антиіммігрантською політикою забезпечило швидкий політичний успіх цій партії.
І знову бачимо технології розколу суспільства в дії, які ведуть не тільки до поляризації, але й зменшують вплив і значення країни у міжнародних процесах. А це може істотно розхитати фундамент ЄС.
Не їхня війна. Приклад Польщі
Прем’єр Польщі Дональд Туск зранку, одразу після дронової атаки, назвав її «масованою провокацією». Польща закликала НАТО задіяти четвертий параграф статуту НАТО (консультації) і заходилася перекидати загрозу війни, як гарячу картоплину, то в руки НАТО, то ЄС, підказавши лідерам НАТО вихід у вигляді формулювання — це не була атака на Польщу, а на Україну з подальшим порушенням повітряного простору РП. Така словесна еквілібристика продовжувалася протягом дня і очікувано вилилася в позицію обдумування гідної відповіді на російську «провокацію».
Якщо говорити відверто, то атака російських дронів на Польщу не була ніякою провокацією. Це було цинічне тестування Польщі, НАТО, ЄС та особисто Дональда Трампа на предмет їхньої спроможності захистити себе. Це був прояв апробування рецепту приготування жаби на повільному вогні — подивитися, наскільки радикальною буде відповідь на збільшення атак, виявити, наскільки НАТО і Військо Польське готові відбити справжні атаки.
Якщо хтось ще сумнівається в тому, що продовження війни в Європі матиме неконвенційний воєнний характер, то з цими ілюзіями треба якнайшвидше прощатися. Гібридна війна триває вже, але одна зі сторін удає, що може не брати в ній участі. Ця сторона — НАТО. Порожні заяви про те, що Альянс буде захищати кожен дециметр своєї землі на фоні відсутності системи протидронової оборони на східному фланзі це виразно демонструють. І це в Польщі, яка першою в Європі підвищила видатки на оборону і зайнялася переоснащенням свого війська. Що вже казати про країни Балтії, які, здається, прирекли першими на заклання: мовляв, доведеться пожертвувати, а вже потім зберемося в кулак і як жахнемо!
Нічого не буде. Якщо не дати консолідованої відповіді вже, то подальший сценарій відомий: НАТО й ЄС так і «не зауважать» агресії та війни, будуть намагатися ампутувати свої вразливі й загрожені території, чим ще більше розпалюватимуть апетити російського агресора. При тому, що агресор навіть у Польщі зумів задіяти технологію розколу, точніше — вміло скористався поляризацією польського суспільства, так, як це було у Франції й Німеччині, але зі своєю специфікою.
Польською «специфікою» є до певної міри аналог французького Національного фронту і німецької «Альтернативи для Німеччини» — партія «Конфедерація», також проросійська, пропутінська й антиукраїнська, яка, як її згадані прототипи, набула швидкої популярності на критиці імміграційної політики ЄС, експлуатації антиєвропейських настроїв і на вдаваному прагматизмі. Це партія, яка під виглядом посутньої критики колотнечі традиційних політичних таборів — «Права і справедливості» Ярослава Качинського та Громадянської коаліції Дональда Туска — впевнено просуває російські наративи. Користаючись непримиренною боротьбою цих двох угруповань, сподівається перебрати на наступних виборах владу в країні.
Вона критикує «надмірну» допомогу Україні в перші роки війни, представляє її виключно українською проблемою, закликає поляків бути прагматичними і забрати допомогу українським біженцям. Критикує Євросоюз і НАТО та підштовхує до висновку, що Путін на Польщу не нападе, що з ним сильна Польща зможе порозумітися. І найголовніше, що цій партії вдалося — це каналізувати проблемне польсько-українське історичне минуле і зробити так, щоб антиукраїнська істерія стала мейнстрімом останніх двох виборчих кампаній.
Завдяки цій тематиці «Конфедерації» вдалося індоктринувати практично всі політичні середовища, нав’язати свій порядок денний обом політичним таборам, чим підготувала ґрунт для блокування ледве не всіх напрямків співпраці з Україною. Найгірше, що «Конфедерації» вдалося досить швидко переконати поляків, що це «не їхня війна», що події за східним кордоном їх не мають особливо стосуватися. Особливо в тому, що Україна боронить себе, а не Польщу, що поляки мають дбати за себе і не перейматися українцями, які не до кінця вибачилися за Волинську різню.
Виявилося, що в Польщі тільки одиниці здатні публічно артикулювати існуючі проблеми. В основному це люди з-поза політики. Поки що найкраще, як на мене, найближчий план дій сформулював архітектор і публіцист Білєцкі. На його думку, потрібно закінчити гру «хто, кого і за що закриє у в’язниці». Потрібно спитати, чому польські політики не допускають участі польського військового контингенту в Україні. Що потрібно воювати разом з українцями, показати, що ми здатні діяти. Не маємо займатися історичними порахунками. Треба забути на якийсь час про Волинь і музей Волинської різні. Якщо хочемо оборонятися, то перестаньмо лавірувати.
Вселяє надію те, що подібну позицію озвучив і премʼєр Туск. На його думку, перш за все премʼєр і президент мають припинити протистояння і швидко знайти спільну мову Це не польська чи українська війна – це війна оголошена всьому вільному світу. Не шукаймо ворогів на Заході. Ворог – на Сході. Має бути повна мобілізація всіх членів НАТО. Треба відмовитися від позиції «комфорту», коли війна від нас далеко, а тому це не наша війна. Ми союзники України, яка воює проти російського агресора, який загрожує також Польщі. Тому задумаймося про першорядність дискусій, в тому числі щодо історичної політики. Україна бореться вже і зараз.
І все ж питання швидкого переналаштування польського суспільства на більш конструктивний лад залишається відкритим. Здається, Росія, сіючи антиукраїнські настрої, давно снувала стратегічні плани. Якщо її діяльність на цьому поприщі не буде успішною, то європейцям і навіть полякам буде важко дійти спільної думки щодо створення європейських сил оперативного та стратегічного реагування на базі ЗСУ. На даний час - єдино можливого варіанту швидкого створення збройних сил ЄС. Іншого способу нема. Тези «не наша війна» або «Україна хоче втягнути нас у свою війну» - це російські технології, спрямовані проти них і Європи.
А тому заяви польських державних достойників про блокування вступу України в ЄС і НАТО можуть стати пострілом у власну ногу. А потім навіть не зчуються, як вода в казані закипить.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA