Хоча кінця війні поки що не видно, Путін, Трамп і українська опозиція постійно мусолять тему виборів. Зрозуміло, що Путін хоче переконати Трампа і світ у тому, що на заваді миру стоїть особа президента Зеленського. Мовляв, усунувши його, нарешті настане стійкий мир. Президент Дональд Трамп також схиляється до думки, що без Зеленського йому було б значно легше домовитися з Путіним. Тому не дивно, що росіяни й українські опозиціонери дудять в одну дудку, стверджуючи, ніби саме Зеленський не зацікавлений у швидкому завершенні війни, бо боїться втратити владу.
Місія – усунути Зеленського
Вже набила оскомину мантра російської пропаганди про те, що Володимир Зеленський нелегітимний, а тому для переговорів потрібен хтось інший. «Вляпався» у цю тему й Дональд Трамп, заявивши, що Зеленський має лише 4% підтримки. А що вже казати про прихильників «опозиції», які називають його не інакше як «пересидент», фактично повторюючи російський наратив про нелегітимність чинного президента. Їхні штаби та аналітики не могли приховати невдоволення, коли спроби «розчавити» Зеленського в Овальному кабінеті призвели до шаленого зростання його популярності в Україні. Успішна зустріч Зеленського, Трампа та провідних європейських лідерів у Вашингтоні також не принесла опозиціонерам очікуваного результату. Трамп Україну не здав, не поділив її з Путіним і ультиматуму Зеленському «піти» не поставив.
За всіма цими атаками проглядається неприхований інтерес. Путін розуміє, що Зеленський ніколи не погодиться на капітуляцію, та ще й на його умовах. Тому намагається за будь-яку ціну усунути його з переговорів. Крім того, брехливо сигналізує Трампу: після відставки Зеленського, який нібито не хоче миру, бо боїться програти на виборах, вони «поділять світ на двох» і відкриють нову «прекрасну» еру. Якщо Путін обробляє американського президента, то російська пропаганда працює над настроями українців. Вона змальовує Зеленського яструбом війни, який не хоче домовлятися, не йде на поступки і тим самим робить мир примарним. Про те, що саме Путін не йде на жодні поступки, сподіваючись на капітуляцію України, чомусь мовчать.
Українська «опозиція» також не бачить свого майбутнього, якщо Зеленський залишиться при владі й після війни знову висуне свою кандидатуру. Адже в опозиційному середовищі поки що немає рівного йому конкурента. Тому бажання скористатися політичним ефектом дій Росії та Трампа, які б змусили Зеленського піти, лишається для них найбажанішим сценарієм. Саме тому вже зараз видно спроби формувати «партію миру» як альтернативу нібито «партії війни» Зеленського.
Вибори. Сценарії і сценаристи
У цьому напрямку працює медіа пул одного відомого олігарха, кілька мерів і реваншисти, які понад усе прагнуть повернутися у владу. У цієї групи є кілька сценаріїв, і всі вони базуються на усуненні Зеленського. Найбажанішим, але майже нереальним, є варіант, коли він під тиском Трампа та через пат у переговорах з Путіним сам зрікається влади. Відкриваючи дорогу комусь більш гнучкому і податливішому, готовому підписати умови капітуляції, прикривши їх гучними гаслами про мир та американські гарантії.
Другий сценарій – негайні вибори одразу після проголошення миру та скасування воєнного стану. Або навіть після «заморозки війни». У цьому випадку сподіваються, що Зеленський не витримає навантаження звинувачень за війну, мобілізацію, поневіряння і втрати. Інтелектуали-антизеленські вже моделюють заходи для його послаблення, аби навіть у разі перемоги він отримав надзвичайно слабкі позиції у Верховній Раді. Тому вже зараз, ще навіть без відчуття миру, всі готуються до виборів.
Готуються і влада, і опозиція. Йдуть переговори про можливі альянси. Але все це складно й незвично: війна зруйнувала міста і села на Сході, відібрала великі території, «розпорошила» людей по Україні та світу, перетворивши їх на «неохоплений» електорат. Політична сцена України потребує повного переформатування. Ясно, наприклад, що Зеленський уже не піде на вибори з партією «Слуга народу», яка створювалася «на коліні» і завела до Ради низку випадкових людей.
Ще гірша ситуація в опозиціонерів, електоральні симпатії яких рідко сягають понад 5–10%. Тому всі уважно стежать, хто стане справжнім лідером електоральних симпатій. Влада ж останнім часом відверто заграє з військовими ветеранами та батьками молодих юнаків. Опозиція натомість активізується серед українців за кордоном. Наприклад, Петро Порошенко вже планує відкрити штаби у Варшаві, Гданську й Берліні.
Колишній головнокомандувач, а нині посол України в Лондоні Валерій Залужний не лише з’являється у модних журналах, а й, за даними західних видань, формує власний виборчий штаб. Він також розраховує на симпатії діаспори. Соціологія поки не дає чіткої картини виборчих настроїв. Адже що таке «партія військових» або «партія Залужного», яких ще фактично не існує? Такі опитування радше демонструють суспільний запит.
Чесність і справедливість
Уже зараз видно: війна завершиться з відчуттям великої несправедливості. Розпочнеться процес оцінки заслуг і вкладу. Але як визначити стійкість, мужність чи жертовність? Як усе це пройти випробуванням виборів? Тому питання не лише у формуванні списків чи кадрового резерву, а й у зміні виборчої системи.
Традиційне голосування через бюлетені виглядає громіздким, неоперативним і вразливим до фальсифікацій. Українські дипустанови за кордоном не зможуть забезпечити голосування сотням тисяч людей. Електронне голосування через «Дію» ризиковане: можливі збої, а опозиція звинуватить владу у доступі до бази та фальсифікаціях.
Проте технічні питання – це одне. Складніше з морально-етичними. Чи не «переважать» голоси закордонних українців волевиявлення тих, хто чотири роки воював, втратив рідних, пережив бомбардування, платив податки, тримав економіку і фронт? Чи можна прирівняти голос солдата з передової до голосу того, хто уникав мобілізації і жив спокійно за кордоном? І чи повинні ті, хто давно облаштувався в Європі й не планує повертатися, визначати курс України?
Водночас у діаспори можуть переважати настрої «війни до перемоги», аж до встановлення Тризуба над Кремлем. Для них компроміс у вигляді замороження війни може здатися зрадою. Це створює ризик хибного балансу між реальністю на фронті та очікуваннями ззовні. Тому вихід один – зміни у виборчій системі. І тут цікавим є приклад Ізраїлю.
Досвід Ізраїлю
За роки війни в Україні не раз покликалися на ізраїльський досвід. Там виборче право мають лише ті громадяни, які фізично перебувають у країні. Півтора мільйона ізраїльтян за кордоном не голосують. Принцип простий: хочеш голосувати – приїдь. Лише дипломати за кордоном мають право голосу. Це питання нацбезпеки: доля країни не може залежати від тих, хто не поділяє її щоденних ризиків.
Закордонні ізраїльтяни не обмежені у правах – вони можуть агітувати, надсилати гроші у фонди, підтримувати партії. Але голосувати можна лише вдома. Попри те, що напередодні кожних виборів лунають ініціативи дозволити голосування за кордоном, закон не змінюють. Це – запобіжник небезпечним сюрпризам і, головне, гарантія чесності та справедливості щодо тих громадян, які залишаються в країні.
P.S. Прошу не сприймати цей текст як маніпуляцію чи спробу протиставити громадян України. Він не категоричний. Я впевнений, що серед закордонних українців переважають справжні патріоти, які вболівають за державу, допомагають фінансово, збирають кошти на ЗСУ, виступають адвокатами України. Але ті, хто відстояв країну тут, повинні мати першість.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA