21 серпня Верховна Рада України прийняла Закон України «Про засади державної політики національної пам'яті Українського народу». З конкретного – Український інститут національної пам’яті (УІНП) знову став центральним органом виконавчої влади, ще й зі спеціальним статусом. З «переможного» – мова вкотре про розробку стратегій, посилення процесів та визначення принципів. В перекладі на живу українську мову – заходять на новий віраж зі свіжим фінансуванням. На щось, очевидно, претендують впливати, виховувати і навіть когось карати. Залишається сподіватися, що цих грошей нарешті вистачить придумати, що робити з пам’яттю про українців, які служили в Червоній армії і нарешті зайняти своє місце на щорічних подіях 8 травня, не віддаючи всю перемогу над нацизмом росіянам.
З одного боку можна порадіти, що тепер знайдеться управа і на «очорнювачів» української історії. З іншого ж боку, приклад законодавчого врегулювання діяльності Російської православної церкви свідчить, що швидше за все зʼявиться ще один привід звинуватити Україну в «тоталітаризмі на мінімалках». При чому самого тоталітаризму ще треба буде пошукати, бо всі в таких випадках, як правило, зайняті поділом бюджету і якимись тендерами…
Але ж загальний рівень, так би мовити, не змінився, зроби наукову установу хоч тричі державним виконавчим органом. Відповідно і загальна схема української історії теж залишилась старою, на базі симбіозу концепції Михайла Грушевського та історії УРСР – «від княжої доби до козацтва» і від однієї «втрати державності» до іншої. Зараз, наприклад, популярно-історичний фейсбук тішиться, як дурнуватий цвяшком, що в Новгороді знайшли печатку Ярослава Мудрого з тризубом. Чого б це тішитися? Цей артефакт можна викрутити в той бік, в який кому зручно. Хоч на користь України, хоч на підтвердження тези про «триєдиний народ»: росіян, білорусів, українців… А що вже говорити, щоб проаналізувати альтернативні, незручні для нас сценарії та зрозуміти не те що опонентів, а просто нейтральних інтерпретаторів?
Отже, чим би в цій ситуації міг бути корисним історик, якщо вже він взявся бути правильним пропагандистом і навіть отримує за це державне фінансування? Не розписувати з поляками партію «хто кого», під час якої всі дотичні отримують непогані політичні дивіденди, а от загальна ситуація погіршується з кожною новою спробою «примирення». А нарешті буквально показати світові Україну, бути культурними амбасадорами, банально «розповісти нашу історію». Бо стільки часу минуло, а ми і далі бідкаємося, що про нас ніхто не знає «правду».
Скільки ми нарікаємо на те, що праві політичні сили на Заході часто симпатизують Росії? Проте й тут просунулись лише щодо звинувачень у їхній продажності, ідіотизмі або ж накопиченні образ. То може пора щось змінювати? Сумна правда полягає в тому, що американцям на кшталт віцепрезидента Венса може бути симпатичною Росія як аналог, у їхньому розумінні, Америки, яка колонізувала тайгу, а не прерії. Наш же інтерес в тому, щоб донести іншу точку зору: Росія в цьому плані є радше Бразилією, яка марить тим, що вона велика Португалія. З тією поправкою, що в російській історії роль монголів і їхньої системи управління значно більша, ніж вплив корінних індіанців та завезених африканських рабів на нинішню Бразилію.
Це лише один, далеко не найважливіший, приклад. Де потрібно мазати широкими мазками, не остерігаючись виходити за рамки вузької теми. А не копошитися над влучною відповіддю росіянам на їхню чергову історичну брехню. Бо так ми втягуємося в позицію ведучого і того, що ведуть. Де в ролі ведучого, який формує порядок денний і загальні тренди виступає російська пропаганда. Що робить український інформаційний продукт вторинним.
Звідси і коріння нашої політики стосовно західних правих. З якими український фейсбук бореться не на життя, а на смерть, хоча USAID вже «все», а майбутнє європейської підтримки «громадянського суспільства» теж під питанням в найближчій перспективі. Тобто інтелектуальний прошарок, який призвичаївся працювати за ліволіберальними лекалами, загрожує досить скоро розчинитися у світі більш прибуткових ідей. І це все в час, коли Росія заперечує сам факт права на існування України.
Звичайно, що тут йдеться не про кров чи колір шкіри. І не виключно про історію, в якій застрягла Росія, а тепер ще й по-видимому Польща. А про суспільні моделі і суспільний договір. Де історія може бути важливим, але далеко не головним «камінцем» цього нашого ідеологічно-пропагандистського «павільйону». А історична ідентичність – не головним фундаментом модерної української ідентичності.
Чому це важливо, крім того, що йде війна і Україна залежить від західної допомоги? Перш за все тому, що попереду – пряме протистояння Китаю з США, де місце України визначила актуальна війна. Недаремно теза про те, що Китай навіть готовий направити в Україну миротворців під егідою ООН, тобто відіслати контингент під прапором паралізованої та недієздатної структури, знову почала гуляти інтернетом. Тепер до багатьох нарешті почало доходити, що існуюча система міжнародних відносин вигідна якраз "поганим хлопцям", як шведські тюрми для рецидивістів. Глобальне протистояння практично неминуче, а ми – не самотній острів в океані.
Тому виникає риторичне питання: чи зможе Україна грати в цю гру з історією? Мінімізуючи креатив та дискусію, формалізуючи структури, призначивши «відповідального за історичну правду»? Тим більше, що без особливого погляду на Росію ми чомусь і досі не уявляємо себе. Бо досить глянути, що в основній масі у нас продукується в галузі популярної історії, і скільки українців тішаться тризубом в Новгороді…
Росія завдяки розмірам і залишкам «м'якої сили» може хитатись між Сходом і Заходом: загадкова душа, великі простори, яким потрібна сильна вертикаль влади… Така собі азійська модель суспільства у виконанні європейців. Це навіть їй на користь.
Нам же такі хитання лише на шкоду. І коли ми з одного боку ніби рухаємося на Захід, але з іншого — так і норовимо за формою стати Сходом (де є начальник і дурак, а не рівноправна дискусія і пошук істини), а в кращому разі – йти за прикладом Польщі чи Угорщини — то хто нам лікар? З іншого боку, не відмовлятися ж від посад, повноважень, ще й можливості «вершити долю» через якісь дурниці типу академічної свободи і цивілізаційного вибору.
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA