Світом рухає страх. Страх супроводжує людину протягом усього її існування. Він буває творчим, а буває паралізуючим. Творчий страх спонукає до удосконалення, винахідництва й загалом розвитку. Паралізуючий – це переляк, який, як правило, закінчується поразкою, а то й смертю. Безстрашність – радше аномалія, яка не притаманна колективам, народам і націям. Безстрашність – це ризик, що дає унікальну можливість вийти з екстремальної ситуації, але не є повсякденною практикою.
Страх – це також пам’ять про минулі критичні ситуації: бути вбитим, втратити харчову базу й померти від голоду. Страхів є багато, і їх не варто плутати з фобіями. Але найважливішим є страх втратити життя. Тому людину постійно супроводжують інстинкти самозбереження та виживання. А за ними вслід ідуть війни, спрямовані на розширення кормової бази та встановлення для сильнішого своїх правил гри, де виживають найсильніші. Проте досить соціального дарвінізму. Темою сьогоднішніх розмірковувань є страх західної цивілізації перед загрозою китайського світового панування. І показати це можна на прикладі російсько-української війни.
Кепські справи
Давно не таємниця, що Китай узяв курс на накопичення потужного ресурсу для встановлення, якщо не світового панування, то точно домінування у світі. Західний світ надто довго інфантильно спостерігав за діями комуністичного Китаю, користаючись плодами майже рабської праці його громадян. Він не відчував загрози, коли Китай перетворювався на світову «майстерню» з виробництва буквально всього необхідного: від ґудзиків до електроніки.
Спочатку Китай безсоромно займався технічним шпигунством, і всі кепкували з «китайської якості». Сміялися з неоковирних підробок західних аналогів. І це потішання тривало доти, поки потужні західні фірми не відважилися перенести своє виробництво до Китаю. Так КНР стала невід’ємною ланкою світової економіки, а з часом перетворилася на надважливого гравця. Економічна експансія Китаю в Африку та Азію дозволила Пекіну зосередити у своїх руках левову частку ресурсу, необхідного сучасній економіці. Зокрема, 90% рідкісноземельних металів перебувають під контролем китайців. А про наміри китайців дістатися до ресурсів Арктики тепер не говорить хіба лінивий.
І все б нічого, якби Китай був аморфним гігантом, який просувається у світі виключно для задоволення життєвих потреб свого майже півтора мільярдного населення. Але Китай – це передусім комуністична диктатура зі всіма атрибутами й претензіями на світове комуністичне панування. Співіснування з ним можливе тільки доти, доки він не перейшов критичну точку неповернення на шляху до здійснення своєї мети.
На жаль, західний світ «проспав» Китай у своїй комфортній солодкій дрімоті. Захищаючи по периметру кордонів своє затишне кубло, він не помічав, як повільно потрапляє у страшну залежність від Китаю: від китайського виробництва, товарів, дешевої робочої сили. Водночас даремно відволікався на неконтрольовані потоки біженців і мігрантів, намагаючись боронити перед ними свій ласий пиріг, не думаючи про першопричину. Конфлікти та війни в Африці, Азії й на Близькому Сході сприймалися як щось природне й само собою зрозуміле. А думку, що ці процеси можуть бути керованими й стимульованими, відганяли. Так створювалися нові лінії зіткнення Сходу і Заходу, які дуже швидко почали загрожувати перетворитися на гібридні або навіть воєнні фронти всередині європейських країн.
Може здатися, що така млявість західного світу продиктована його демократичним устроєм – бажанням за будь-яку ціну дотримуватися демократичних принципів та міжнародного права. Насправді ж ідеться про інфантилізм і страх перед світом жорстоких дорослих, які вимагають від західних політиків дотримання демократичних процедур виключно для паралічу їхньої системи. Щоб брати їх «тепленькими» у власних гніздечках.
Висновок, на жаль, напрошується невтішний: старий американський та навіть європейський істеблішмент виявився по суті оборонним. Він не шукає шляхів виходу й не має плану активних дій. Лише мляво намагається боронити себе у давно дірявій системі, «здаючи» недавніх союзників і водночас швидко втрачаючи глобальні позиції.
Трамп як остання надія?
Прихід ексцентричного Трампа на вершину політичної влади в Америці виглядає останнім шансом для західного світу оговтатися і не програти Китаю. Тому головний лейтмотив політики Трампа – «закритися, щоб знову зробити Америку великою» – слід прочитувати не як ізоляціоністську примху, а як намір накопичити ресурс для світового протистояння США з Китаєм. Для цього потрібно значно зменшити виробничу й торговельну залежність Америки від Китаю. Очевидно, необхідно перенести стратегічно важливе виробництво з Китаю до Америки або в дружні до неї країни.
У підготовці до глобального зіткнення Вашингтона з Пекіном потрібно також подбати, щоб західні партнери й союзники тихцем не працювали на потенційного противника. Звідси й «муштрування» Європи, щоб вона остаточно зреклася китайського вектора й не примножувала його ресурс. Для цього Трамп обрав метод тарифного «батога». Саме метод, а не принцип, що дає змогу провадити гнучку політику, яка для стороннього ока часто сусідить із самодурством та примхами.
Не обійшлося й без прямих погроз союзникам: у разі продовження саботажу оборонної політики – вийти з НАТО, вивести американські війська з європейського континенту і залишити Європу на поталу Росії та Китаю. Це подіяло. Проте Трамп також боїться.
Страхи Трампа
Страх Трампа найбільше проявляється в тому, що він ще не встиг достатньо підготуватися до вирішальної битви з Китаєм. Саме цим продиктована історія його принизливих відносин із Путіним. Трампу здавалося, що завдяки власному непересічному таланту йому вдасться спокусити Путіна на розрив з Китаєм. Він то пропонував «розрахуватися Україною», то малював гігантські перспективи співпраці Москви й Вашингтона після укладення миру, навіть розподіл світу на сфери впливу. І все це – заради того, щоб відірвати Росію від Китаю.
На його думку, Путін не може не розуміти, що поразка його країни у війні в будь-якому вигляді – чи то економічний крах із подальшою дезінтеграцією, чи військова (за активної збройної підтримки України Заходом) – веде до того, що Китай заволодіє величезним російським ресурсом.
Саме тому Трамп намагається дипломатичним шляхом вирішити проблему, кожного разу малюючи правителю Росії чудові перспективи та ідеальне майбутнє. Не розуміючи, що Путін – не самостійний гравець, до того ж переповнений власними страхами.
Страхи Путіна
Не вдаючись у переказування різного роду фобій та комплексів кремлівського диктатора, наразі ним керує кілька страхів.
Перший – програти й опинитися на лаві підсудних. Хоча попередня західна «модель війни», коли Захід не хотів ані поразки України, ані програшу Росії, а задовольнявся виснаженням російського режиму, обіцяла йому непогані перспективи. Він чекав, що першою «виснажиться» Україна, і тоді західний світ прийде до нього домовлятися. А тоді вже він виставить максимальні вимоги.
Другий страх – замахи й фізичне усунення. Але про це він подбав завчасно: ліквідував опозицію і вибудував особистий глибоко ешелонований захист. У результаті російська опозиція перетворилася на суцільну бутафорію, а Росія – на надійного союзника міжнародних терористичних та диктаторських і авторитарних режимів. Переманити її звідти неможливо. Чого не хотів зрозуміти Дональд Трамп.
І найголовніший страх Путіна – боязнь втратити підтримку Китаю. Так сталося, що через власні комплекси, низький інтелектуальний рівень, схильність до теорії змов він дав себе намовити на те, щоб Росія виступила воєнним авангардом глобальної війни Китаю проти західної цивілізації. Розпочавши війну проти України, він зробив себе заручником Китаю. Скоївши нечувану кількість воєнних та міжнародних злочинів, він відрізав собі шлях у західний світ. Тепер він чудово розуміє, що жоден президент Трамп не може дати йому гарантій для безпроблемного життя після війни. Що рано чи пізно в демократичній системі він постане перед міжнародним трибуналом. Іншого фіналу не передбачається.
Китайські лещата
Страхи Путіна за власне майбутнє успішно культивує Китай. Демонструючи, що розворот Росії від Пекіна в будь-якому разі загрожує його суворим покаранням. Що його фізичне і політичне «процвітання» можливе лише в авторитарній системі координат – під надійним крилом китайського сюзерена.
Поки що Пекін дозволяє «дипломатичні» загравання з Трампом тільки з метою затягування часу, внесення розбрату між західними союзниками і паралічу американської політики щодо Росії. При цьому накладає категоричне вето на завершення війни проти України. Відкрито заявляючи, що Пекін не зацікавлений у припиненні війни, оскільки вона змушує Америку витрачати свій військовий потенціал і не дозволяє зосередитися на заходах, щоб зупинити просування Китаю до світового домінування.
Крім того, в Китаї так само не все гаразд з економікою й перспективами падіння торгівлі зі західними партнерами. Отже, Китай максимально зацікавлений у пролонгації стану невизначеності та «застрявання» США в європейській війні. Складається враження, що китайці використовують Путіна як приманку для Трампа в абсолютно безнадійній ситуації. Напевно, розуміючи, що довго так тривати не може. Що Трампу ось-ось урветься терпець, і він облишить цю безнадійну справу та повернеться до своєї Америки – робити її знову великою.
Зупинити Китай
Попри сподівання китайців, Трамп довго мав надію завершити війну в Європі дипломатичними методами. Ця позиція, повторю, викликана його персональним страхом перед неготовністю Америки до прямого протистояння з Китаєм. І це факт.
Може здатися, що Трамп вкотре програв Путіну на Алясці. Що росіяни вміло обманули його недосвідченого спецпосланця Віткоффа або підкупили. Що він принижується, бо хоче стати лауреатом Нобелівської премії миру. Принаймні багато експертів саме марнославством американського президента пояснюють його не завжди зрозумілі дії. Забуваючи, що справжня мета, поза всім бутафорним театром, полягає в тому, щоб зупинити просування Китаю до світового панування.
Як боротися із задавненими страхами?
Кривляння Путіна на Алясці засвідчили його несамостійність і залежність від Китаю. Путін для переговорів із Трампом не отримав від китайського лідера Сі Цзіньпіна дозволу на жоден самостійний крок. А той, навіть перед загрозою краху російської економіки й масованої військової підтримки України Заходом, вирішив «купити» у Трампа час на затягування війни – шляхом безкінечних переговорів. Вимагаючи капітуляції України та права залишити її в російській орбіті.
Проте росіяни й тут прорахувалися. Такий розвиток подій зовсім не в інтересах Трампа. Адже він лише посилює позиції Китаю. Не приносить миру, але істотно послаблює безпеку європейських країн. Відсутність системи гарантій для України лише відстрочує нову війну в Європі й дає можливість Росії відновити свій військовий арсенал. Тобто розрахунок за рахунок інтересів України – це поразка Трампа. Ба більше – на такий розвиток подій не погодяться ані українці, ані європейці.
Складається враження, що останні меседжі від Трампа свідчать: гра в котики й мишки добігає кінця. Нещодавна заява про те, що президент Байден був неправий, коли не дозволяв українцям бити американською зброєю по Росії, є останнім застереженням для Путіна.
Проте риторика про «переговори» може ще довго тривати. Але тепер вона буде супроводжуватися нищівною артпідготовкою по російській військовій та енергетичній інфраструктурі. Тоді в Росії не лише проблеми з паливом сягнуть критичного рівня, а системні збої можуть охопити економіку країни. І що найважливіше – Китай не зможе скрізь підставити своє плече. Лише це стане справжнім примушуванням до миру.
І тільки так американський президент зможе позбутися свого головного страху – страху перед Китаєм.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA