З активізацією політичного життя в Україні, попри війну, стали помітними прояви старих сценаріїв. Найгіршим з яких, а можливо, фатальним для країни, є технічний переворот і зміщення президента. У чому ж причина такої ненависті до Володимира Зеленського, який за найгірших обставин організував оборону країни, сформував нову проукраїнську міжнародну коаліцію, зрештою — довів, що особисто не є корумпованим. Три найважливіші критерії ніби виконані. Але, виявляється, цього недостатньо, якщо судити з того, на що замахнувся Зеленський у 2019 році. А посягнув він на стару систему і «прикоритний» істеблішмент. А це вже — посягання на перерізання «харчових ланцюжків». Система проґавила Зеленського. Тут варто зауважити, що йдеться про російсько-українську модель кланово-олігархічної системи. А тому й сила її була подвійною.
Перший російський план
Спочатку він стосувався недопущення несистемного Зеленського на найвищий пост в Україні. Що б не казали прихильники Петра Порошенка, але дії Петра Олексійовича відбувалися в унісон із планами Росії. Що наочно демонструє безглузда операція в Керченській протоці, яка насправді мала послужити підставою для запровадження воєнного стану і відтермінувати на три місяці дату виборів. Обурення українців, підкріплене протестами тих, хто хотів голосувати за Зеленського, та особливо холодний душ із боку західних країн налякали Порошенка, і він був змушений «на гальмах» спустити затію, обмежившись одним місяцем воєнного стану на прифронтових територіях. Що не рятувало ситуацію.
Наступним етапом стало розхитування країни з надією, що Зеленський, не маючи досвіду й команди, не впорається і сам попроситься з влади. Різного роду «рухи опору капітуляції», інструментальне використання ветеранів та військових, як і «вогняні» протести на Банковій мали злякати недосвідченого Зеленського і показати, що національно-патріотичні еліти проти нього. Що йому не допоможуть розпорошені й незорганізовані 73% підтримки громадян.
Мрії про реванш
Потенціал Системи і самого Порошенка був таким великим, що давав підстави сподіватися на влаштування «вискочці» перманентного прочухана із ганебним виштовхуванням за двері. Не тільки виборча кампанія була переповнена несамовитим брудом, оскільки поважного компромату з «минулого» не існувало. Мобілізовані Порошенком «професійні українці» не пропускали жодного кадрового спотикання Зеленського. Жодного слова примирливої або конструктивної риторики. Які трактували як слабкість і готовність піти на угоду з противником. Самі ж вони йшли ніби в останній бій за свою «українську Україну». Україну пафосну, але наскрізь несправедливу. Зрештою, багато хто просто боровся за своє місце в «харчовому ланцюжку».
Усе це вбиралося в щирі шати під гучними гаслами «Ні капітуляції». Якщо тепер переглянути більшість закидів Зеленському до повномасштабного вторгнення і порівняти їх з його поставою під час цієї фази війни, то стане зрозуміло, що більшість з них були надуманими й інспірованими. І найголовніше — більшість протестів стосувалися персонально Володимира Зеленського. З обґрунтуванням рівня — здасть, капітулює, не впорається, втече. Тобто обурення було викликане не повільними реформами і не нездатністю швидко розпочати реалізацію обіцяного. Метою був особисто Зеленський. А отже, критикам і протестувальникам ішлося про реванш.
Другий російський план
Вперше шальки терезів громадської думки хитнулися, коли провалився план «упокорення» Зеленського на переговорах у Парижі 9 грудня 2019 року. Зустріч у «нормандському форматі», де зустрілися Еммануель Макрон, Ангела Меркель, Владімір Путін і Володимир Зеленський, мала стати для українського президента останньою. Саме там мала бути підведена остаточна риска під неспроможністю України змінити положення паралізуючих Мінських угод.
Але що цікаво — тоді здавалося, що немає сили, яка може розірвати ланцюги нав’язаних Україні угод у Мінську. Але Зеленському вдалося. Вдалося якимось чином перетягнути на свій бік Макрона і навіть Меркель. «Мінська петля» ослабла, і Путін уперше зазнав фіаско. Багато експертів вважають, що саме це послужило тригером для реалізації задуму про «бліцкриг» проти України. Хоча Росія і раніше використовувала проти України гібридну тактику: спочатку анексія Криму і військова агресія на Донбасі, а потім — низка дипломатичних зашморгів на шиї України.
Проте нас більше цікавить ситуація в Україні на момент зустрічі в Парижі. Навіть не бавлячись у теорії змов, видно, що за сценарієм Зеленський після сподіваного гучного провалу «не мав чого повертатися до Києва». Де, очевидно, мав бути сформований тимчасовий уряд або якийсь «уряд національного порятунку» на чолі зі всім відомим «рятівником». Революційна молодь масово вийшла на Банкову: запалали фаєри й вхідні двері до резиденції президента. Густо полилася фарба. Російські медіа були націлені не так на Париж, як на Київ.
Певні сили в Києві й уся Москва однаково чекали провалу Зеленського. Якого не сталося. І задумані масові протести довелося спішно, без особливих пояснень, згортати. Переворот у форматі «онлайн» не вдався. Путін не зміг відійти від задуманого плану і, коментуючи результати зустрічі в Парижі, випадково обмовився, що Зеленського в Києві чекають масові протести і нехай тільки той спробує повернутися. Повернувся. І з того моменту «протестувальникам» стало все важче знаходити аргументи для збурення громадян. Після провалу в Парижі стало зрозуміло, що ні про реванш Порошенка, ні про тиск Путіна на Україну з президентом Зеленським треба забути. Або потрібно повністю зосередитися на його дискредитації та усуненні від влади.
Третій гібридний сценарій
Описуючи цей сценарій, варто зауважити, що протестний потенціал українського громадянського суспільства важко переоцінити. Саме громадянське суспільство може записати собі в заслуги Помаранчеву революцію. Під час Революції Гідності воно створило альтернативу державним структурам, які по суті були антидержавними. Проте громадянське суспільство не навчилося здійснювати ефективний транзит влади від старих до нових еліт. А тому в суспільства залишився єдиний механізм впливу на владу — вибори. І от у результаті чесних виборів переміг Володимир Зеленський.
Який не був «своїм» — ані для політичного істеблішменту, ані для афілійованих зі старою системою громадських активістів. Для більшості з яких Зеленський був неприйнятним за означенням. Саме тому часто рухи проти корупції, авторитарних тенденцій у державі та за реформи містять у собі приховану мету — усунення від влади Володимира Зеленського.
Виявилося, що гасло боротьби з корупцією та розбурхування страху перед утвердженням авторитаризму найчастіше використовуються як привід до усунення від влади Володимира Зеленського. Або щонайменше — щоб захитати його позиції. Дивно, але нелюбов до Зеленського в ображеної категорії усунутих навіть під тиском війни нікуди не поділася. Вона «спала» і була готова будь-якої миті спалахнути. Вона тліла і проявлялася лише у вигляді хвилі бруду в соціальних мережах. Що дозволяло «тримати в тонусі» поляризоване суспільство. До цього треба додати відсутність можливості у молоді проявляти свою активність під час повномасштабної війни, брати участь у повноцінному політичному житті. Тому тут завжди більш вигідну позицію матимуть не влада, а її критики. Причому, якщо завжди є місце для критики.
Виявилося, що проти влади можна каналізувати все, що накопичилося за три з половиною роки війни: втому від війни, несправедливу мобілізацію і навіть спроби оптимізувати роботу державних органів. «Опозиції» і російській пропаганді майже вдалося перекласти відчуття втоми від війни навіть не на команду Зеленського, а на нього особисто. Ніби генерал Залужний не причетний до помилок у мобілізації, правоохоронні структури — зразок виконання покладених на них функцій.
Що підштовхує до висновку — Росія й внутрішні українські реваншисти зрозуміли, що сподіватися на успіх можна лише усунувши Зеленського з посади президента. Через що був задіяний третій, гібридний сценарій. Він передбачав масований тиск на Зеленського — з боку президента Трампа, який думав швидко припинити війну коштом України, Європейського Союзу, який мав обуритися згортанням антикорупційної програми в Україні, і масові протести молоді проти авторитарних тенденцій у Зеленського та «покривання» корупції. І знову його метою була відставка Зеленського. Що б не говорили протестувальники, захисники корумпованих антикорупційних органів та як би не демонстрували свою політичну незаангажованість — шило з мішка вилазило то тут, то там.
На щастя, основні залпи по Зеленському пролунали після того, як президент Трамп переконався, що Путін не хоче миру, а просто водив того за ніс, цинічно бомбардуючи мирні українські міста. Спроби росіян та українських реваншистів показати американцям, що головною перешкодою для встановлення миру є Зеленський, провалилися. Не допомогло й звинувачення Зеленського, що він тримається за владу, бо поки йде війна, то він залишається при владі. Хоча й дилетанту зрозуміло, що зараз в Україні немає фігури, рівної Зеленському, ця тактика певний час мала успіх. Що продемонструвала огидна сцена в Овальному кабінеті.
Єрмак-фактор
Тут варто також згадати чинник Єрмака, який відіграв провідну роль у тому, що Зеленському вдалося зберегти владу і вистояти під ударами згаданих тут трьох сценаріїв. Він був міцною опорою президента й вправним автором багатьох міжнародних успіхів України. Не дав посварити Україну з обома американськими партіями. Як між Сциллою і Харибдою провів Україну під час виборів американського президента. І саме Єрмаку маємо завдячувати тим, що під час візиту президента Зеленського до США, попри «демократичну» програму, тому вдалося зустрітися з Дональдом Трампом. Можна лише уявити масштаби катастрофи, якби ця зустріч не відбулася.
Саме через атаки на Єрмака, замовні статті у світовій пресі та звинувачення в присвоєнні ним невластивих функцій робиться спроба ослабити Зеленського. Так, проблема в тому, що Єрмак перестав приховувати свій вплив на українську політику і своє значення для президента Зеленського. Але критика Єрмака лунає не для того, щоб запобігти авторитарним тенденціям або зменшити вплив людей без належних посадових функцій. Ці сили розуміють, що, не поваливши Єрмака, їм важко буде впоратися із Зеленським.
Фінал
Сказане аж ніяк не заперечує того, що президент Зеленський також припускається помилок. Деколи робить різкі заяви, приймає категоричні рішення. Мириться з несправедливістю, якщо розуміє, що можна програти все. Чи варто все списати на умови воєнного часу? Ні. Президент Зеленський потребує справжньої опозиції, яка б конструктивно критикувала і вказувала на неправильні дії. Але яка не брала б участі в реалізації таємного перевороту.
Погодьтеся, плани і дії мають бути продиктовані любов’ю до України, а не ненавистю до Зеленського.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA