Польське суспільство не пройшло випробування виборами. Кожні наступні виборчі перегони дедалі більше поляризували не лише позиції політичних противників чи окремих суспільних груп, а й внутрішні середовища традиційних політичних партій. Тобто запеклими ворогами ставали не тільки традиційні опоненти, як-от лідер «Права і справедливості» Ярослав Качинський і чинний прем’єр-міністр, водночас очільник «Громадянської коаліції» Дональд Туск, а, як з’ясувалося, й представники самої правлячої коаліції. Тому справжнім політичним вибухом стала новина про те, що Шимон Головня, який згідно з коаліційною угодою обіймає посаду маршалка Сейму, проводив таємні переговори з найзапеклішим ворогом уряду Туска – Ярославом Качинським. Чого, власне, ніхто й не очікував, хоча зовнішні ознаки не виключали «зради».
Коротка історія кризи
Повернімося до кращих часів. Після обрання президентом Кароля Навроцького у лівоцентристського уряду Дональда Туска ще залишалися певні шанси. Передусім через приреченість бути разом – коаліції у складі «Громадянської коаліції», «Третього шляху» (об’єднання Польської селянської партії та «Польщі 2050») та «Нової лівиці». Річ у тім, що результати парламентських виборів 2023 року були майже рівними для ГК та тоді правлячої ПіС. Це зробило можливим лише формування коаліційного уряду.
Створення ПіСом уряду разом із правопопулістською «Конфедерацією» (яка тоді була виразно проросійською та відверто ксенофобською) без участі ще однієї сили було неможливим. Тоді ініціативу взяв у руки Дональд Туск, якому вдалося сформувати уряд – навколо ідеї повного усунення ПіС від влади. Варто наголосити: не на ґрунті реформ чи реальних змін, а на основі помсти за всі попередні «кривди». Саме на це й були витрачені майже півтора року діяльності уряду, що не могло не викликати розчарування у виборців учасників коаліції.
Брак помітних результатів роботи уряду та надмірне персональне лідерство Дональда Туска (назвімо це так) спричинили певні хитання й усередині самої коаліції. Це виявилося в тому, що кандидатами в президенти Польщі стали також лідери коаліційних партій. Спочатку це пояснювали необхідністю активної роботи з електоратом, але згодом стало зрозуміло, що результати Шимона Головні – менш ніж 5% голосів – це лише п’ятий результат. Його обійшли навіть правий популіст Ментцен і відвертий ксенофоб Браун. Це багато про що свідчить.
Однак досвідчений політик Головня не міг не розуміти, що його участь у президентських виборах може негативно вплинути на коаліцію. А після оприлюднення інформації про його таємну нічну зустріч із Ярославом Качинським виникає припущення, що лідер «Польщі 2050» вже тоді готував собі шлях до відходу.
Його виправдання щодо таємної зустрічі з головним опонентом коаліції виглядають жалюгідно. Спочатку Головня заявив, що обговорювали інавгурацію нового президента, потім – що темою була історія. Під «історією» слід, очевидно, розуміти міркування про подібні критичні ситуації в минулому, коли через розбрат Польща втрачала мир, а іноді й суверенітет. Інтуїтивно напрошується висновок: відбувалися торги – що отримає Головня, якщо зважиться на розвал коаліції.
Пропозиції Качинського могли бути найрізноманітнішими – адже у випадку розпаду коаліції він ставав переможцем у своєму затяжному двобої з Туском. Саме протистояння цих двох політиків завело країну в нинішню небезпечну ситуацію. Але ще загрозливішим є брак довіри всередині коаліції. Її учасники вже не довіряють один одному і тримаються разом лише під тиском страху перед розпадом уряду та непевним майбутнім.
Не допомагають і розмови про нову політичну конфігурацію – зокрема, про зростання популярності партії «Разем». Це – надто віддалена перспектива. Натомість реальність – шокуюча.
„Jak świat światem, nie będzie Niemiec Polakowi bratem”
(«Ніколи в світі німець не буде полякові братом»)
Такі слова промовив єпископ РКЦ Мерінґ під час зібрання в Ченстохові. І додав, що «правдивість цього твердження підтвердила історія», чим викликав бурхливе схвалення присутніх. Коли подібний вердикт лунає з вуст християнського єпископа щодо іншого християнського народу – це свідчить про те, що антинімецька істерія в Польщі досягла апогею. Тим більше, якщо за істину береться вислів Вацлава Потоцького часів Хотинської битви 1670 року.
Незручно навіть нагадувати, що колективні характеристики цілих народів і націй, як і оцінка сусідів винятково зі своєї дзвіниці – це рудимент минулого століття. У наш час це неприпустимо. І це багато говорить про настрої у польському суспільстві.
Єпископ не зупинився на розпалюванні міжнаціональної ворожнечі – він також заявив: «Зараз Польщею правлять політичні гангстери… Люди, які самі себе вважають німцями». Це обурило міністра закордонних справ Радослава Сікорського, який, посилаючись на положення Конкордату, що регулює відносини між державою і Костелом, закликав єпископа «зняти плаття», тобто сутану, і записатися до ПіС. Таку різку реакцію Сікорський дозволив собі тому, що побачив, як Костел, замість бути моральним авторитетом, перетворюється на гравця на боці однієї з політичних сил, фактично «нацьковуючи» одну частину суспільства на іншу. Водночас його образливі слова викликали бурю негативної реакції з боку опонентів.
Але не варто детально аналізувати повернення в польську політику архаїчних постулатів – це видно неозброєним оком. Утім, факт залишається фактом: потурання політичним крайнощам у боротьбі за електорат привело Польщу до небезпечної межі. Польща, звісно, не розвалиться і не стане авторитарним анклавом. Вона продовжить існувати, кипіти й ділитися на нові непримиренні політичні табори. Але є реальна загроза її «випадання» із загальноєвропейських процесів.
Історичний заповідник чи аутсайдер
Антинімецькі настрої стали нормою польського політичного процесу. Лунають абсурдні звинувачення у «пронімецькості» Дональда Туска й навіть вимоги до сучасної Німеччини виплатити Польщі контрибуції за наслідки Другої світової війни. І те, і друге свідчить про життя в архаїчному світі, відірваному від подій останніх десятиліть.
Результат – поява стабільного електорату, який підтримує подібні переконання. Якщо йдеться про мобілізацію націоналістичних і консервативних виборців – такий підхід справді ефективний. Але в контексті міжнародної репутації – Польща дедалі більше виглядає як історичний заповідник, де зупинився час.
Яскравий приклад – підписання стратегічного договору між Німеччиною та Великою Британією. Це сигнал, що Лондон більше не розглядає Варшаву як ключового союзника у Східній Європі. Втрачає актуальність і ідея союзу Лондон–Варшава–Київ в обхід Німеччини. Внутрішній безлад, спротив реформуванню ЄС і спроби його загальмувати залишають Польщу осторонь важливих процесів, активованих війною Росії проти України.
Використання антиєвропейських гасел у боротьбі з ліберальним урядом паралізує зовнішню політику. Опозиція, маючи в руках посаду президента, фактично веде альтернативну зовнішню політику, орієнтуючись на Дональда Трампа. Уряд, водночас, змушений співпрацювати з ЄС і «підлаштовуватись» під Вашингтон. Опозиційні сили, намагаючись знищити уряд Туска, не перестають сигналізувати США, що той їм ворожий.
У цей самий час Німеччина – в особі канцлера Фрідріха Мерца – стрімко стає відповідальним партнером США. Дональд Трамп починає зважати на думку канцлера, побачивши, як швидко йому вдалося переконати ЄС у піднятті оборонних витрат до 5%, налагодити закупівлю американської зброї для України та переорієнтувати економіку на спільне з Україною виробництво зброї. І як значущим стало укладення німецько-британського стратегічного союзу.
На цьому тлі історичні претензії Польщі до Німеччини, України, а тепер і до євреїв, виглядають як дії людей, загублених у минулому. Які не можуть відірватися від історичних травм, навіть коли поруч Росія чинить геноцид українців. Треба бути сліпим, щоб не бачити, що те, за що Польща вимагає засудження, відбувається зараз – на очах.
На жаль, Польща своїми руками паралізує власний потенціал. Немає сенсу сподіватися на тіснішу співпрацю з Америкою Трампа, якщо на річницю погрому в Єдвабному Ґжеґож Браун публічно заперечує Голокост і називає брехнею масові вбивства в Аушвіці. Не можна повчати інших «істин», коли у тебе вдома панують історичні демони.
Україна, як ніхто інший, зацікавлена у стабільності та добросусідстві з Польщею. Те, що ще недавно здавалося досягнутим, тепер втрачено. Розрахунок із історією, навіть під занесеною над головою сокирою, програв ілюзії «національного інтересу». Польща не зауважила модернізації, що відбулася з українцями через війну. Українці стали модерною нацією, якій зараз просто ніколи підводити історичні підсумки, щоб вижити, треба діяти й мислити адекватно до сучасних викликів. Так, і в Україні є ті, хто прагне перемагати в історичних баталіях, але це радше ар’єргард, а не авангард. І українці, і поляки не мають іншого шляху, окрім як бути «рівні з рівними». Бо модерність не може поступитися архаїці.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA