З початком повномасштабного вторгнення в українському сегменті фейсбуку стала популярною цитата психолога і в’язня нацистського концтабору Віктора Франкла, сформульована на основі його власного досвіду. Про те, що першими ламались ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Потім ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто сфокусувався на своїх справах, без очікування того, що може статися.
Тоді як інша його думка, не менш важлива, якось випала з поля зору - той, хто має «навіщо» жити, може витримати майже будь-яке «як». І ще серія подібних формулювань з тієї ж таки книжечки.
А це, погодьтеся, колосальна різниця. Просто сфокусуватися на своїх справах з одного боку, але мати перед собою мету і наповнити свої справи сенсом – з іншого. Тому що, судячи з українських соцмережевих «битв» (на щастя, суспільство з плоті і крові в масі своїй набагато адекватніше від маси активних «юзерів»), фокусування на своїх справах пройшло успішно, а от із сенсами вийшло «як завжди».
Утвердилося переконання – якщо не воюєш і не волонтериш, але статус «активіста» зобов’язує – треба відкривати «нові фронти»: історичний, мистецький, пісенний. Заспівати пісеньку заради перемоги, здійснити цікаву закордонну подорож з тією ж метою – знайти хоч якесь навіщо… Людям менш креативних професій залишається «тримати економічний фронт», сплачуючи податки. І все це під монотонний гул кращих умів країни про потребу «перебудови економіки на воєнні рейки». При цьому ударними темпами будуються ЖК з виглядом на злітно-посадкові смуги, а не «овочесховища» і бетонні зупинки громадського транспорту. Будівельників та інженерів в цій ситуації дійсно шкода – жива ілюстрація до притчі про закопані таланти.
Ще слід врахувати, що на цьому фоні хтось «живе своє найкраще життя». Де весілля в італійському замку для родини і друзів міністра часів Януковича – лише окремий діамант в короні «культури демонстративного споживання». Таке фокусування на своїх справах відверто демотивує.
Отже, повертаючись до Франкла – навіщо пересічній людині терпіти незручності та йти на жертви? Що має бути винагородою за терпіння? Чому б просто не змінити ідентичність і не почати життя «з нуля» в одній з країн ЄС? Бо ж не в концтаборі живемо, і досвід Віктора Франкла є не зовсім релевантним до теперішньої ситуації.
А тут у нас дійсно проблеми. Бо яке майбутнє, які плани відновлення, яка перебудова інфраструктури, якщо навіть наш «коник» - історична політика, пропаганда і національна ідея, виявився не зовсім живим? Навіть питання українсько-польських стосунків у нас провалено «в одні ворота» при тому, що польські колеги оперують не найсильнішими аргументами і, скажімо так, нічого революційного не пропонують. Але на фоні наших «старожилів примирення» виглядають сильнішими.
Навіть багатостраждальна «деколонізація», попри численні гранти, проекти і гучні анонси, або товчеться навколо старих схем Грушевського, або пропонуються якісь фантастичні речі типу фронтиру, половців, дружби козаків з Бахчисараєм тощо... Добре, що хоч про корисні копалини не треба переживати, бо вони вже "в надійних руках". Тут, до речі, лише дрібка іронії, бо ж Богуслаєв, наприклад, перед тим як "несподівано" виявитись російським агентом, активно дружив з китайцями. А таких міцних господарників у нас не одна сотня на ключових посадах.
Тому, не отримуючи відповіді на питання навіщо, люди обирають просто сфокусувався на своїх справах так, як це виглядає найбільш логічним в наявних умовах. «Голосують ногами», організовують навчання дітей закордоном, переводять туди свої активи.
Звідси ж і напруга між фронтом і тилом, між владою та населенням. Бо фокусування на своєму, якщо відсутня спільна мета і спільне розуміння прийнятного майбутнього, неодмінно веде до атомізації суспільства, яку не виправить ніяка інформаційна політика і жоден патріотизм. З одного боку формується позиція «ми допомогли, чим могли – а ви воюйте, тримайтеся». З іншого – «ми воюємо – ви мовчіть». А над усім цим – «ми керуємо – ви не заважайте, бо не знаєте всієї повноти задуму». Дуже крихка конструкція, ще й максимально нагадує російське «ми не заважаємо вам жити, ви не заважаєте нам красти». От тільки і тут з ресурсами в нас ситуація гірша.
Відсутність розуміння навіщо і для кого є прямим наслідком тривалої гуманітарної політики, яка досі є набором реакцій на подразнення з боку Росії. Забрати з нашого інформаційного простору росіян – і не залишиться майже нічого. Звичайно, це можна пояснити війною, але так було задовго до вторгнення. Адже гуманітарна сфера незалежної України є прямим продовжувачем справи «гуманітаріїв» УРСР. В якій змінилися лише налаштування «свій-чужий», але загальна конструкція спів-залежності нікуди не зникла. То може досить тримати суспільство в заручниках корифеїв? Вона ж нікуди не веде, ця дорога.
Автор – Назар Кісь, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA