Останні президентські вибори в Польщі не могли не запустити в дію вибухового механізму ескалації реваншу з боку право-консервативних сил. Оскільки результатом президентських виборів стало не просто обрання правого і консервативного кандидата, але голови Польського інституту національної памʼяті доктора Кароля Навроцького. І тут історія зіграла злий жарт з поляками. Виявилося, що інструменталізація історії давала можливість брати або утримувати владу, але все більше занапащала польське суспільство. Відкидала його до архаїки минулих століть. Відроджувала старі дискусії, поглиблювала поділи, доводила до крайніх суперечок в середині суспільства, викликала погіршення відносин зі сусідніми країнами і не дозволяла знайти своє місце у сучасному світі.
Історичний націоналізм з одночасним присвоєнням собі ролі «ексклюзивної жертви» і статусу судді в складних питаннях минулого веде польське суспільство до ситуації, коли на Польщу світ поволі перестане зважати. З посиленням деструктивної ролі в Євросоюзі через прийняття «специфічного» внутрішнього законодавства, опір оптимізації управління ЄС і протиставлення йому хибних уявлень про захист національного суверенітету, зменшує статусність цієї країни у міжнародному вимірі.
Участь консервативних польських лідерів у різного роду проектах, спрямованих на створення альтернативи ЄС або його інституційного послаблення з одночасним заграванням з американським МАГА, робить Польщу не зовсім надійним партнером. До всього, помітний польський партикуляризм починає відверто шкодити державі. В результаті чого Польща «губиться» і можливо, що прирікає себе на статус закритого історичного скансена, де переважають агресивні право-радикальні течії. Де домінує почуття недооціненості та невдячності. Та настирливе бажання встановлення історичної справедливості у «польському» варіанті.
Звідси і непогамовне бажання вимог виплати Німеччиною репарацій, а до України - розкаяння за всі історичні гріхи. Особливо зловісно проглядається така польська архаїка на фоні кривавої війни Росії проти України. Якщо до 2014 року претензії поляків до української історичної політики мали сенс, особливо щодо глорифікації діяльності українських радикальних націоналістів під час Другої світової війни та осуду виконавців Волинської різанини, то після повномасштабного вторгнення подібного роду вимоги говорять про дещо інше.
А саме, що Польща боїться конкурентного потенціалу України і хоче зупинити її інтеграцію в НАТО та особливо ЄС. Здається, Польщу лякають як можливості України в ЄС, так і збільшення ролі українського військового потенціалу в обороноздатності Європи. Ще зовсім недавно Польща приміряла на себе роль адвоката України, творила спільні військові батальйони. Але тепер чітко проглядається, що це була роль не партнера, а радше «контролера», який має диктувати, що потрібно робити Україні, коли, як і обовʼязково з дозволу Польщі.
Коли Україні вдалося сформувати нову проукраїнську коаліцію і на її боці виступив весь демократичний світ, Польща не змогла попрощатися зі своїми мріями про власну «цивілізаційну місію» на Сході. Не модернізувалася і не підлаштувалася до нових викликів часу. Не зважаючи на те, що президент України Володимир Зеленський не продовжив історичну політику своїх попередників, поляки продовжують невтомно втягувати Україну у свій дискурс. Не помічаючи не тільки змін в Україні, але й у всьому навколишньому світі.
Особливо змін, викликаних тим, що Росія інструменталізувала історію Другої світової війни і використала боротьбу з надуманим українським нацизмом, як ідеологію агресії. Росія потопталася по памʼяті жертв Голокосту, репресій, депортацій і, зрештою, вкладові українських червоноармійців у перемогу над нацизмом і фашизмом. Тому тепер постійне мусування теми «українських злочинів» сприяє виключно Росії. Розбиває єдність західної проукраїнської коаліції. Змушує відволікатися президента Зеленського на залагодження історичних проблем, які знову і знову експлуатуються польською стороною.
Продовження такої політики приведе до того, що Україна змушена буде шукати надійніших партнерів у ЄС та поза ним. А роль сусідки Польщі, з якою у нас багата спільна історія і культура, буде з об’єктивних причин зменшуватися. Можливо, Польща не скотиться до рівня орбанівської Угорщини або Словаччини Фіцо, але й втратить важливі позиції у повоєнній конструкції Європи. Про провідні позиції у відбудові України польським фірмам, напевно, також доведеться забути. Що показала остання конференція з відбудови в Римі.
Обрання президентом Кароля Навроцького, голови центральної інституції, що відповідає за історичну політику в Польщі – Інституту національної памʼяті (ІНП) сигналізувало, що роль історії, як у внутрішній, так і зовнішній політиці тільки посилиться. А це своєю чергою буде означати збільшення напруги в польсько-німецьких і польсько-українських відносинах. Що поляки входять в колію пошуків своєї нової ідентичності. Дивлячись на драматичний розкол у суспільстві на прихильників національної архаїки та само дискредитованих в багатьох моментах ліберальних демократів, нічого доброго це в найближчому майбутньому не обіцяє.
В Польщі непомітно сталося найгірше. Там, на фоні архаїки ПіС, кристалізувалася нова політична сила. Прагматична, цинічна, ксенофобська Конфедерація. На жаль, так виглядає модернізація по польськи. Яка так само прагне свого роду закриття Польщі зсередини, щоб «знову зробити її великою». І тоді всі будуть змушені з нею рахуватися.
Здається, поляки вже випустили цього джина з пляшки. Випустили тоді, коли погодилися на розпалювання внутрішньої ненависті. Коли дозволили розділити суспільство на непримиренні табори, які сприймають одні одних не інакше як ворогами. Коли допустили розгул ксенофобії і зробили її нормою. Коли погодилися на те, що право на насильство належить не тільки державі. Зробили це бавлячись у толерантність із різного роду протестантами, які марширують з фашистськими та анти емігрантськими гаслами вулицями міст, блокують кордони, зупиняють український експорт, висипають на землю зерно… Довели до того, що ці формування самі стають законом і понад законом.
Справжнім бумерангом для польських влад за блокування українського кордону стала поява «громадянських патрулів» на польсько-німецькому кордоні. Насправді не патрулів, а націоналістичних боївок такого собі пана Бонкєвіча. Ця історія є продовженням внутрішнього протистояння між урядом і опозицією. Націоналістична опозиція пробує атакувати уряд Туска тим, що ніби ставить заслон напливу нелегальної міграції. А по факту – розмиває право держави на насильство. Ці «патрулі», за словами міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського, чинять злочин. Але влада, з огляду на суспільні настрої, нічого не може проти них вдіяти.
Таким чином на політичну арену виходить ще одна сила – різного роду націоналістичні боївки. Інспіровані, як подають польські медіа, середовищем ПіС. Така гра в поляризованому суспільстві стає особливо небезпечною, коли увага решти світу привернута до великої війни в Україні. Коли наново формується трансатлантична система безпеки. Коли Польщу можуть поглинути внутрішні чвари.
Показовим сигналом того, що Польща перебуває в стані глибокої кризи, пошуку своєї актуальної ідентичності і власного місця у новій європейській та світовій конфігурації є остання заява президента Анджея Дуди, друга каденція якого добігає кінця. На перший погляд здається дивним, чому пан президент саме в цей час розмірковує над питанням, що Польща самочинно могла б зупинити роботу союзницького воєнного хабу для України в Жешуві. Бо для непосвяченої людини – це звучить як абсурд. Польща є надійною союзницею України. Поважним членом НАТО, блоку, який однозначно стоїть на боці України. І раптом заява: могла, але не зробила.
Ця заява зраджує приховані внутрішні тривоги пана президента. Зі змісту сказаного випливає, що Польща мала б вдатися до цього кроку через недооціненість її вкладу у війну України проти Росії. Через брак вдячності з боку українців. Через все те, що перераховано у цій статті вище. Хоча у цій заяві звучить образа за невдячність, але й проглядається допустимість шантажу партнера, який опинився у скруті. Я далекий від теорії змов, але з історії добре знаю, як легко Росії вдавалося використовувати знаменитий польський гонор, невирішені історичні суперечки та внутрішні чвари. Здається, тут саме про це мова.
Автор – Василь Расевич, IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA