Соціальними мережами ширяться наслідки чергового російського удару. На світлинах з високою роздільною здатністю можна розгледіти не тільки зруйновані будинки, згорілі авто, а й травмованих людей. Виникає питання, наскільки морально та етично так робити? І взагалі – для чого?
У День вшанування пам’яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, Президент Володимир Зеленський і перша леді Олена Зеленська разом із батьками загиблих дітей вшанували пам’ять маленьких українців, яких вбила Росія.
На заході були присутні: мама Лізи, чотирирічної дівчинки, яка загинула внаслідок російського ракетного удару по центру Вінниці в липні 2022 року – Ірина Дмитрієва та Максим Кулик, який втратив дружину та трьох дітей через російський обстріл Кривого Рогу торік у листопаді.
Зрозуміло, що це публічний захід, але присутні медіа намагалися максимально деталізувати емоції та сльози присутніх. Фото з багатьох ракурсів. Ось тут руками закрите обличчя. Ось тут болісний погляд в минуле, ще наповнене щасливими дитячими посмішками.
Суми. Перші хвилини після удару «Іскандером» по центральній частині міста. Мати на колінах перед своєю вбитою дитиною. На обличчі дикий жах, який неможливо передати текстом на клавіатурі. Її крик заглушає сирену, а руки безсило стискають холодну землю. Сьогодні її страшне горе стало шок-контентом для тисяч незнайомців.
Ті ж Суми. Похорон дитини, вбитої здичавілим сусідом. Білосніжна сукня у труні. Деталізовані фото рідних з усіх 360°. Камера знімає навіть з-під купола храму. Багато сліз. Багато горя. Багато можливостей поклацати фотоапаратом для клікабельності новини.
То, де межа дозволеного?
Етична профдеформація
Ще одна важка ніч для столиці. На світанку 24 квітня Київ вразили ворожі балістичні ракети. 12 загиблих та 77 поранених. Цілий клас учнів, який очікує побачити під завалами живого однокласника Данила. І купа блогерів.
Мережу враз облітають десятки фото: ось закривавлений киянин з переляканим котом, ось мертва жінка в домашньому халаті, ось нога загиблого з калюжею крові.
Фото, які забирають у загиблих та поранених гідність і приватність. Фото, які розлітаються масовими репостами, а стокові сервіси пропонують купити їх за сотні доларів.
Трагедія перетворюється на жнива цинічної медійності.
Журналісти часто кажуть, що шокуючі фото потрібні, щоб «світ побачив правду». Але чи справді деталізовані кадри загиблих впливають на рішення політиків? Репортажі про зруйновані міста, інтерв’ю з постраждалими чи документальні фільми можуть бути не менш потужними, але при цьому поважають гідність жертв. Чи не є «правда» лише прикриттям для гонитви за увагою?
Етичні стандарти в медіа наголошують, що згода на публікацію особистих даних чи зображень є обов’язковою, особливо в чутливих ситуаціях. Без згоди такі дії прийнято вважати експлуатацією трагедії.
Міжнародна практика
У провідних медіа, таких як BBC чи «The Guardian», публікація зображень жертв насильства суворо регулюється. Наприклад, BBC вимагає розмиття обличчя або уникнення деталізованих кадрів. В Україні такі стандарти часто ігноруються через прагнення до швидкого резонансу.
Постійне поширення шокуючих зображень у медіа та соцмережах не лише травмує близьких жертв, а й впливає на психіку ширшої аудиторії. Дослідження психологів показують, що надмірне споживання зображень насильства може призвести до десенсибілізації — втрати чутливості до людського горя. І як результат — в сучасному світі це може послабити суспільну емпатію.
Соцмережі завдяки своїм алгоритмам підсилюють поширення шокуючого контенту, адже емоційно заряджені дописи отримують більше переглядів і реакцій. Це створює замкнене коло: журналісти та блогери, прагнучи уваги, змушені конкурувати за «клікабельність», що часто призводить до порушення етичних меж. Платформи, своєю чергою, рідко модерують такий контент, якщо він не порушує їхні формальні правила, залишаючи етичну відповідальність на авторах.
Алгоритми не знають жалю. Вони годують нас болем, бо він добре продається.
В’єтнамський синдром
За час війни у В'єтнамі найвідомішими стали два фото: "Напалм у В'єтнамі" та «Страта у Сайгоні». У першому випадку восьмирічна дівчинка тікає з місця бомбардування, обпечена напалмом, в другому випадку зафіксована мить, коли начальник поліції Південного В'єтнаму стріляє у голову затриманого в'єтконгівця. Обидва фото викликали бурхливу реакцію в американської і світової громадськості та показали жорстокість і антигуманність війни. Обидва фото стали символом протистояння американського вторгнення у В'єтнам та вплинули на антивоєнні настрої. Ці фото стали мечем правди, але сучасні кадри часто виглядають радше на трофеї в гонитві за лайками.
Наші трендові і впізнавані фотографи сподіваються увійти в історію авторами тієї самої «фотографії, яка зупинила війну». Тому пхають в кадр людей у момент їхньої максимальної незахищеності. Вбитих, оголених, пригнічених – все заради хайпу, Пулітцерівської премії та довічних лаврів слави.
Шлях до змін
Наступного разу, коли захочеться зробити репост шокуючого фото — зупиніться. Це чиясь сім’я, чийсь біль, чиясь втрата. Замість деталізованих фото загиблих чи постраждалих можна використовувати альтернативні способи і їх багато. Фотографії зруйнованих шкіл чи дитячих іграшок серед уламків достатньо передають масштаб трагедії, не порушуючи приватності.
Соцмережі мають посилити модерацію контенту, який містить сцени насильства чи горя. Наприклад, платформи могли б автоматично розмивати обличчя на фото з місць трагедій або вимагати від авторів позначати такий контент як чутливий. Користувачі, зі свого боку, можуть повідомляти про неетичні пости та підтримувати медіа, які дотримуються принципу «не нашкодь».
Медіа, блогери та аудиторія мають працювати над формуванням етичного інформаційного простору. Журналісти повинні дотримуватися принципу «не нашкодь», уникаючи сенсаційності. Блогери — перевіряти, чи їхній контент поважає гідність жертв. Усі повинні відмовитись від поширення шок-контенту. Лише спільними зусиллями ми зможемо захистити гідність тих, хто став жертвою війни.
Автор – Юрій Мариняк IQ-аналітика
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA